Герої не вмирають, вони стають ангелами нашої землі. Але чи заслуговуємо ми, українці, пам’яті тих, які «тіло й душу» віддають за «нашу свободу». Кожен повинен задуматися над цим питанням. Інакше війна ще сьогодні прийде у наш дім.
Господь право вибору дарує кожній людині з народження. Але він завжди на боці тих, хто відстоює правду і свободу. Коли ми обираємо сторону правди, вибираємо Бога. Він створив людей вільними і рівноправними. Дав початок формуванню націй, змішавши мови при будівництві Вавілонської вежі. З Його волі написано у Біблії, що краще в церкві промовити кілька слів рідною мовою, аніж тисячі незрозумілою.
Сьогодення вимагає бути правдивим і сміливим у своєму виборі. Бо якби усі українці жили однією думкою про мир, одним прагненням перемоги, однією справою ― допомогти українським солдатам (волонтерством, листом, молитвою) ― війна відступила б. Адже в єдності наша сила.
А що насправді відбувається в українському суспільстві. Одні проводять акції проти російських товарів, інші заробляють, торгуючи з окупантом. Навіть Президент України ввозить свої цукерки з Росії. Одні артисти підтримують бойовий дух солдат на передовій, інші ― гастролюють у Москві…
А яке ставлення до «кіборгів», що повернулися нещодавно на ротацію із найгарячішої точки на сході ― Донецького аеропорту? Важко слухати інтерв’ю з ними, бачити умови, в яких вони опинилися. «Поки ми були там, нас називали героями. Повернулися з пекла відпочити, та опинилися в бараках, не придатних для життя…», ― розповідають солдати. Прикро, що українці не уміють шанувати своїх захисників. Їм не потрібні квіти, вигуки «слава!», а лише людська увага і повага. Герої завжди скромні, оскільки не вміють думати про себе. Це потрібно суспільству, адже не шануючи своїх найкращих людей, ми знецінюємо націю, стаємо меншовартісними самі. І допоки будуть зневажені герої-повстанці, допоки ми не освятимо їх могили хрестами й молитвами, та не поскидаємо ленінів та інших радянських ідолів зі своєї землі, доти Україна не буде вільною і сильною.
В контексті цих роздумів хочу поділитися із читачами відчуттями і враженнями своєї присутності 15 листопада цього року на урочинах загибелі командира курення УПА-Південь «Герасима» (Присяжнюк Ананій Оксентійович), якого зрадили і підступно вбили біля села Людвищі Шумського району. Ініціатором пошуку стала Тернопільська громадська організація «Меморіал» імені Василя Стуса. До встановлення хреста та організації його освячення долучилися священики УПЦ КП Шумського району, вчителі та учні Людвищанської школи, голова сільської ради, представники правого сектора, Народна Самодіяльна хорова капела Братства ОУН-УПА м. Збаража, член Шумської Громадської ради Радчук Микола Володимирович. З озвученням допоміг відділ культури при Шумській РДА. Попри непривітну вітряну погоду люди прийшли вшанувати пам’ять героя «Герасима» навіть з маленькими дітьми. Були і старенькі, які пам’ятали розповіді очевидців. Але чомусь не покидало враження, що зібралися ми не у вільній незалежній державі, а за часів «совєтського» союзу. Мої відчуття «затаєності» дійства жителі села пояснили просто ― священик місцевої парафії звечора обдзвонив прихожан, щоб ніхто навіть не думав дітей пустити і сам прийти. А на службі наступного дня дякував тим, хто послухав його. Прикро до глибини душі. Що повинно ще статися в Україні, якщо війна не пробудила людей, не змусила думати й усвідомлювати свої вчинки.
На закінчення я хочу згадати слова командира Збаразької районної управи Братства ОУН-УПА Перчишина Ярослава Андрійовича, які він виголосив, вшановуючи пам’ять курінного «Герасима»: «Гітлер воював за ІІІ Рейх, Сталін ― за Радянський союз. Та цих імперій на сьогодні не існує. А ми боролись за вільну Україну і програли бій, але виграли війну. Українська держава є і буде!».
Немає коментарів:
Дописати коментар