Пам’ять ─ нескінченна книга

(ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ)

Представлення проекту

Інсценізація за повістю Уласа Самчука “Марія”

Дійові особи:

Д в о є  в е д у ч и х (у чорно-білому одязі).

У ч и т е л ь (у вишиванці, у руках – червоний шарф чи стрічка та книга Уласа Самчука “Марія”).

М а р і я (у вишиванці, довгій спідниці, вишитому фартуху, на голові – хустина).

К о р н і й, ч о л о в і к М а р і ї (одягнений у вишиванку, штани, заправлені в чоботи, підперезаний мотузкою).

Н а д і я, д о ч к а М а р і ї т а К о р н і я (одягнена в довге плаття, фартух, камізельку, на голові – хустка).

Оформлення сцени. Посередині сцени стоїть стіл, на ньому – тарілка з окрайцем чорного хліба (можна накрити стіл скатертиною); біля столу – дві лавки в перпендикулярному положенні, накриті домотканими ряднами; позаду столу – стіна, оформлена в українському стилі (домоткані рядна, у кутку ікона, прикрашена вишитим рушником), збоку – піч, на ній – глечики, в печі – горщик з покришкою, під піччю – сокира.

Ява І

Виходять ведучі

Марія стоїть мовчки, але по обличчю течуть сльози.

Ведучий. Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражають сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова “голод”, “голодомор”.

Ведуча. Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими хотіли би бачити. Але маємо подивитися в цей колодязь, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне, насильницьке винищення людей.

Ведучий. 1933-й рік. Найчорніший час в історії України. Жахливо навіть через роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це після урожайного 1932-го року. Пухли з голоду дорослі і діти, вимирали роди і села. Це був справжній голодомор, організований комуністичною партією та її керівництвом на чолі зі Сталіним. Його метою було примусити селян іти до колгоспів, придушити будь-який спротив радянській владі. Це був нищівний приціл на майбутнє: знищити українську націю, великий і гордий український народ.

Ведуча. Ці страшні події описав наш земляк Улас Самчук у повісті “Марія”.

Ведучі виходять за куліси.

А Марія уже на сцені стоїть перед іконою на колінах. Молиться вголос.

Надія (до Марії). Мамо, що тут у вас трапилось? По дорозі я зустріла Лавріна – він дуже розсерджений.

Марія. Ет... То через Максима – вигнав нас із хати.

Надія. Боже милосердний!

Марія (поквапливо). Та нічого, ми займемо хату Закаблуків. Може буде спокійніше серцю бачити гулянки його щодня... А як там Христуся, моя маленька онученька?

Надія. Росте. Тільки нема чим кормити...

Марія. Боже! Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують. І ми не в розкошах жили, зазнали всякого, але такого ще певно світ не бачив.

Надія. Вчора, чуєте, вигнали в поле і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота – мука і кара.

Все, все забрали в нас. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну за що? Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розподілять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому би ні?.. Навіть їм не хватило. “Що ж ми будемо їсти?” – питають люди. “Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях залишилося”. Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм засипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви бачили, які то машини. Пусти снопа – і половина зерна лишається. А все ми винні. В усьому ми, бо ми голод робимо. Не вони – ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оце. Божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду...

Марія сіла за стіл і ніби заніміла з горя. Надія глянула на неї сумовито.

Зайшов Корній, побачив Надію.

Корній. Чого ж ти Христусі не принесла до нас? Так хотілося її побачити...

Надія. Вона важка стала для мене – боялась не донести. То мушу йти назад швидше – аби самій побачити дитину (повільно йде).

Корній (пішов до комори, вніс горнець висівок). Це вже, Маріє, останній... Спечи якось... Знаєш. Може, ще більше кори... Прибав... прибав, чуєш... Вчора зовсім добре смакувало... І занеси Надії.

Марія. Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...

Корній. То-то... А й видержить. А Надія ж, ледве ноги поволокла.

Марія. Ой, Боже ж мій, Боже! Що ж то та наша дитина їм винна?! Віриш, дитинко, на широкому світі немає вже для тебе трішечки хліба... Зовсім трішечки хліба...

Узяла висівки, вийшла. Корній бере сокиру й іде шукати 

живності; звучить кілька трагічних акордів.

Ява ІІ

Корній читає газету “Пролетарська правда”.

Корній. “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”.

Чути кашель Марії, Корній ховає газету, щоб хоч вона не побачила.

Хай вона не знає, що ми зараз втратили обох синів. (До Марії) Чого ти така? Що є, Маріє? Надія ще зводиться?

Марія. Вчора не зводилась... Я прийшла, а вона, дитина моя, за Лаврінця... Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде... За що ж його? – питає. За те, що й інших... За що й всіх... Чи ж їх там є яке число.

Корній. А нині ти ходила до Надії? 

Марія. Нині прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю “Надіє!”, не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялась знов: “Нема вже її...

Корній. Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як так можна? (Кричить). Таж так не можна!

Марія. З’їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але... (нахиляється до Корнія і шепче). Вона задушила його... Задушила. Дитя мучилось, і задушила. Дика така... Підеш до неї? Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...

Корній почав шукати чогось у розпачі.

Корній. Я піду до неї.

Марія. Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно...

Корній. Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити... (Помовчав). Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю... Їсти не хочу. От з’їв дещо і не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти підеш, певно, завтра до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її... Скажи, може, виживе, ще буде, не зникне наш рід... Все їй скажи... (Збирається йти).

Марія. Ти, Корнію, кудись далеко зібрався йти?

Корній. Не знаю. Куди далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших... Може... (голос затремтів і стих).

Корній пішов.

Марія. Корнію! Корнію!

У відповідь – тиша. Марія падає на стіл. Виходить ведуча.

Ведуча. Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока, голодна. Не було навіть кому зайти і спитати: “Ще живеш, Маріє?”. З нею лишилися тільки спогади власні, які переплелися із історією цілої доби.

Учитель (виходить із книгою У. Самчука “Марія” в руках, розповідає або читає). Колективізація. Перша колективна осінь. Трактори, молотилки, порвані і загнані мужики. Очі олов’яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця. Жнива щороку мали свою пору, освячену святами, овіяну піснями... Цього року спізнилися, поля злучені в один лад. Люди зсипані в одну череду. Повзають де-не-де трактори, гицають по не згладжених ще межах, псуються і відходять в сторону. А жнива стоять. Збіжжя жовкне, біліє і починає клякати. Зі столиці і далі біжать накази: “Україна, хлєба! Давай хлєб!”. Телеграфні дроти, телефонні дзвінки, голосномовники – “Хлєба!”. По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять машини, вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: “Хлєба, хлєба, хлєба!”. Україна дала вам “хлєба”. Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”.

Не вистачає рук. Риплять і розвалюються трактори.

Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його. Такого марнотрацтва ще світ не бачив.

Міняються плани праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє.

В останньому році п’ятирічки знищені поля наново перетворюють і наново засівають. Зійшли по полях буйні бур’яни, зерно перемішане. Сіяли. Щось-таки виросте. І щось виросло...

Країна нічого не думала, нічого не знала, крім думи про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур’янами. З Москви б’ють тривогу. “Україна позорно отстайот! Партія і вся страна ждут от України полного виполнєнія плана хлєбозагатовок... К кулакам і їх побочнікам нада прімєнять самиє жєстокіє мєри воздєйствій”.

Нині пророче перо мочається в людську кров і на скрижаляж доби виписує одне слово: хліб!

Ведучий виносить та подає їй запалену свічку, і сам також залишається на сцені. Учитель стає на коліна перед іконою.

Ведучий. Гинуть матері, Зникають з лиця землі щирі, добрі жінки, які родилися і несли в життя щастя, радість, несли працю і сміх молодий. Гинуть діти сонця і великої нашої землі.

Ведуча. Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті, з розчепіреними пальцями ноги. З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, сонце робить останній удар... Марії не стало...

Ведуча накриває Марію чорним серпанком і переходить на інший бік сцени до ведучого.

Учитель (встає з колін, виходить на авансцену, стає по інший бік від ведучих. Надія і Корній за сценою запалюють свічки для всіх акторів). Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто НАВІЧНО ПІШОВ від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті.

Відчинімо свої душі й серця для пам’яті про ті страшні роки, зробімо все для того, щоб ніколи, за жодних обставин подібна трагедія більше не спіткала Україну.

Проект здійснили:

керівник літературної студії

«Блакитна троянда» Ходюк О. С.,

члени літературної студії

2007 рік