Людина великої відваги

                 (Олена Теліга – правдивий майстер життя)

(фестиваль-конкурс театральних колективів “Діти Мельпомени”)

Номінація: “Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами!”

Тема:             “Становлення юної особистості в суспільстві”

Мета:            розкрити тему через життя і творчість Олени Теліги

Завдання:     “творити справді нову душу нації...”

Форма:          поєднання жанрів: театр біля мікрофона + театр одного актора

Оформлення сцени: по центру – журнальний столик, на ньому ваза з  гронами калини та книжка Лесі Українки (“Бояриня”); біля столика – стілець; з лівого боку – дерев’яна  вішалка для  одягу, на ній чоловіча маринарка.

Одяг головної героїні: костюм в стилі першої третини ХХ століття (плащ, черевички); зачіска також відповідає моді 30-х років минулого століття.

Звучить вальс

В кімнату заходить Олена Теліга з квітами в руках і паперами під пахвою)

—               Сьогодні кожен крок хотів би бути вальсом… (Однойенна назва)

(Героїня переймається настроєм музики. Пританцьовує. Кидає папери на столик. Ставить у воду квіти, милуючись ними, поправляє букет (дії виконує в такт музики). Іде до вішалки, скидає плащ, вішає його, обходить вішалку і тулиться до маринарки, що символізує розлуку з коханим чоловіком. Музика стихає)

—                Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

    А в мене світло і вікно наростіж,

    І знов думки і серце у вогні,

    А гостра туга – у невпиннім зрості...

                                                  (“Лист”)

(Засумувавши, підходить до столика, бере книгу. Сідає. Розгортає книгу і починає читати про себе.

В той час звучить запис діалогу з “Боярині” ( фінальна сцена; виконують Анастасія Чукур і Михайло Янушкевич – випускники 2009 року Шумської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2)(Додаток № 1).

Олена збуджена.. Встає. Притискає книгу до грудей і повторює останню репліку Оксани.)

—                Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

     Ти бачиш Україну – привітай!

                                    (Леся Українка, “Бояриня”)

               (Кладе книгу на столик)

— Таких, як ти, Степане, називають “партачами життя”, “що перешкоджають на шляху до творення” “повного життя нації і людини”, “що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність”. “Це ж вони є ті, “що все дивились і мовчали, та мовчки чухали чуби”, в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло...”

“Партачі життя – це ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси”.

“Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту”, “майстер життя” “швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати”. “Шляхетність прощати чужим коштом не гідна правдивої людини”.

“Тому необхідно будити в людині звичайну цивільну відвагу, адже без цього не може вирости і втілитись будь-яка ідея.”

Цивільна відвага – “то є передусім вміння сказати “ні”, коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням.” “То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестуючи і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.”

Зрозуміння оточення не потрібне для духовного росту творчих одиниць, а для того, щоб їх “глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас”. “Національний організм виказує потребу обнови.”

“... творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя має виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її привести в дійсність понад всякі свої інтереси.”

“... лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісності, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

                                                                    (О. Теліга, “Партачі життя”)

—                Тепер я сміло можу сказати: відчуваю, як Україна виростає з мене.

(Виймає квіти з вази і кладе на стіл , у вазі залишається калина. Героїня бере ту гілочку, на якій пишним бантом зав’язана червона стрічка. Тулить її до серця. Далі розповідає.)

— “Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають “на мові” і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда. Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів... Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того реготалися... А я враз відчула в собі гострий протест (починає розв’язувати стрічку на калині). У мені дуже швидко наростало обурення. І я не витримала: “Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас не хочу більше знати!”

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою (до цього часу стрічка, що зав’язана була бантом на гілочці калини, розв’язана. Героїня викидає стрічку). На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене  ”ревіндикованою”. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі...”

—Я зробила свій вибір і стала вільною назавжди.

Свідомо пішла на смерть заради нації.

         “Мене попередили про небезпеку, благали залишити Київ. Але як я, керівник проводу ОУН, голова Спілки письменників, могла вчинити інакше. “На мене чекали люди. Я не могла втекти, бо хтось би міг сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця.”

—І в павутинні перехресних барв

   Я палко мрію до самого рання,

   Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

   Гарячу смерть – не земне умирання.

                                                  (“Лист”)

—Чому не маєте цивільної відваги зберегти героями звойовану, Богом подаровану душу нації? Невже тобі, Людино, не хочеться свободи?! (Олена різко обертається до зали спиною і йде в глиб сцени).

(Виходить ансамбль читців,що уособлюють націю. Попереду прапороносець з прапором. Одяг довільний, але святково-урочистий, в декого з елементами національного строю.

Звучить пісня “Гей у лузі червона калина”. Коли починають звучати слова вірша музика стихає. Олена повертається обличчям до глядачів).

Проростають пам’яттю

Високі козацькі могили,

Зацвітає маками

Стрілецька гора,

Березові хрести

Вростають в небеса...

Натрудила молодь ноги,

Ідучи до поки змоги

До святого місця.

Небо чисте, як на свято

Прибрана хатина

І джерельце увиває

Зранені серця.

Свято духу!

Радуйся, Пречиста!

Йде до Твого Сина

Нація жива.

                    (Олена Ходюк)

Читець: Україна виросла з героїв, “правдивих майстрів життя”.

               (Олена виходить на передній план)

Олена Теліга: Заметемо вогнем любови межі,

                         Перейдемо убрід бурхливі води,

                         Щоб взяти повно все, що нам належить,

                         І злитись знову зі своїм народом.

                                                                    (“Поворот”)

(Прапороносець з прапором залишається на місці, а інші читці гуртуються навколо Олени, вклоняються, пісня “Гей у лузі червона калина” звучить голосно.)

Проект здійснили:

керівник літературної студії

«Блакитна троянда» Ходюк О. С.

та члени літературної студії