НОВЕЛИ
На все Божа воля
У дворі загавкав собака і почулося: гуп-гуп… Це важкі чоботи гупають об землю за кожним кроком людини. Потім ще і ще… Здається, півсела збіглося… Обступили хату, ніби бочку з квашеними яблуками…
- Знов котрісь прийшли душу витрясати, - сказав Семен.
- Тихо… Не дай Бог почу… - запнулася жінка, не домовивши слова.
Двері відчинилися легко, без скрипу. Бо ж сільський голова був добрим господарем і вдома. Все його очі побачать, голова обдумає, а руки зроблять. Такий він.
А спробуй бути живим головою чотири роки поспіль, коли в селі влада більшовиків, в лісі повстанців, а в жидівській корчмі – п’яного бандюги. Перед Семеном головував Філімон Юрчишин – то рівно тиждень і прожив. У нього хоч сім’ї не було. А тут і жінка, і дітей четверо в хаті. Мусиш вижити.
На глиняну долівку від сінешнього порогу впала тінь. Але хто вона, та людина? І що їй треба глухої ночі від Семенової родини?
Господар навіть не зогледівся і не встиг підвестися з улежаного місця на постелі, як дуло шмайсера тісно вперлося у голову. Явдоха затулила рота запаскою, щоб не закричати, не заголосити…
В Семеновій голові сперечалися думки. Але стривоженість йому вдалось приховати під спокійним поглядом. Усе ж таки гості серед ночі хоч і не бажані, проте очікувані. Будь-коли і будь-хто міг прийти озброєним і забрати все.
Десь зразу після жнив забрели хлопці з лісу. Сказали приготувати сало, хліб… і пішли. А де його взяти, коли всі комори вичистили комуняки? Проте нашкребли з останнього і чекаємо. Приходять… Та вже не ті, що раніше, а переодягнені енкаведисти. Добре – Явдоха впізнала. А то був би кінець.
І знов прийшли. Наставили шмайсер. І грім їх знає, хто вони і з якими намірами?..
Одного сина вивезли німці. Другого, що й сімнадцять літ не мав, забили ті ж німці. Отам, на площі, біля костелу, кулями в спину.
Нема в Семена більше синів. Зостався він з жінкою та дочками малими. Хоч би їх врятувати…
- Ти хлопців з двадцять сьомого року відправив у воєнкомат. Знаєш, що тебе чекає за те?
Сивий уже чоловік повільно заворушив губами:
- Робіть зо мною що хочете. Рано чи пізно прийдеться вмирати. А хлопців я не в’язав і на вози не вкладав. Головою мене настановили – де ж я мав подітися? У мене діти малі… Повістки прийшли з району і я мусив рознести їх по хатах. Ото і вся моя провина.
3
- І ми маємо тобі повірити?! – зареготав чужий.
- На все Божа воля.
Незнайомець підняв очі до образів, що висіли у кутку. Потім кинув погляд на стіл, де лежала Біблія.
- Не страшно, дядьку, Божу Книгу на видноті тримати?
- Зараз і жити страшно.
Хлопець відвів шмайсер від Семенової голови і опустив його…
А вже перед порогом сказав:
- Щось угодне Богу зробив ти, чоловіче. Не піднімається рука на тебе.
Незнайомець пішов.
А в Семеновій хаті до світанку так ніхто й не заснув.
Січень 2000 року
місто Шумськ
І
Триптих
І
Перемога
Летить стріла. На ній отрута. Вона поранила мене і запалила кров. Летить моя душа по темних комірчинах – торкається розпечених тривог. Розгублена, спрагла і голодна. Спогади-гріхи шматують її. Мука, біль і гнів туманом попливли назустріч. Вона немає де сховатись і падає в провалля. Кругом, кругом пустка і темінь. Кінецьсвіття. Життя обірвалось, як стрічка кінофільму і лише титри миготять. Я бачу. На жаль, я бачу… Титри замість світу. Життя витекло з нього. Пустка у моїх очах. Душа десь у проваллі. Я між титрами і проваллям. Шукаю душу навпомацки. Марно. А може вона змаліла так, що її не відчутно. Авжеж. Вона голодна, спрагла і розгублена. Якби найти поживу їй. «Хліба, хліба і вина!..». У Режисера щось світле у руках – то Слово Боже! Воно живе. Дихає, проміниться і віддає тепло. Що ближче підійду – то далі буду від темряви і холоду. Тепер я знаю: холод – то відсутність тепла, а морок – то відсутність світла. Надія. Моя єдина Надія вижити і повернути світ у душу і себе у світ. Цей фільм я хочу додивитись до кінця. У мене є Надія? У мене є Надія! А значить є життя.
Шумськ
25.08. 2008 рік
ІІ
Віра
Я бігла, бігла, дуже довго Бігла. Хотіла встигнути за часом. А моя душа втомилася чекати, коли почну жити.
Гамір за вікном. Кудись усі біжать. Мене немає в тім потоці в цей момент, і я живу… Навколо мене стіни, одноманітні стіни, але відкрите Небо. Я не біжу, та світ увесь бачу. Він у мені… Я розмовляю з Богом: Він слухає, а я молюсь. Вдоволена душа моя спокійна. Дивлюся у вікно і бачу тільки стежку, дуже вузьку стежку. По ній не побіжиш, по ній іти повільно та обачно треба, малесенькими кроками. Чому її минають люди? Мабуть їм ніколи, усі спішать і дратуються, якщо хтось йде повільніше… Тільки відвела погляд від тієї стежки, а вона вже й загубилась… не знайти…
Тривога. Приреченість. Байдужість. Які низькі ці сходи! Далі що? Як страшно подивитись вниз. Тривога. Розгубленість. Безодня. Чому не повернутися назад? У цей момент не бачити безодні ще страшніше. І ти стоїш прикований до межі. Страшно повернутися спиною до провалля. То може легше очі підвести до Неба?! Спробую хоча б на мить… Це чудо! зникає страх! Тепер я можу знову маленький крок зробить назад. Щоразу далі від провалля. Зникає тривога. Стає спокійніше. Я можу знову бігти. Але коли біжиш, то важко дивитися у Небо! Тому частіше опускаєш очі. А згодом зовсім забуваєш говорити з Богом. І знову невдоволення, тривога, приреченість…
Підніми очі, поки не пізно. Нехай Господь освітить тобі стежку. Іди повільно, упевненим кроком і допомагай Господу світити. Ти це можеш. Віра тебе поведе. А без неї ти сліпий. Гора на твоєму шляху стане наріжним каменем твого храму.
“Віра спасе тебе”.
Шумськ
4.10.2008р.
ІІІ
Любов
Стежечко, моя стежечко, куди біжиш? Не спіши, зачекай на мене. Жаль, що я не можу оперезатися тобою ― тоді б не загубилась, але втратила б волю. Світ такий широкий ― побіжу подивлюсь в різні боки!.. Сподівання залишились так і невдоволені. Світ, як картина, але без тебе, стежечко мила, не стати йому досконалим ― в одному кутку підмалював, а в іншому зблідли фарби або потемніли ― немає повноти. Мучиться художник, наче сам себе шмагає, ― немає волі в цьому широкому світі. Якби мені спокій, та не той, коли вже нічого не хочеться, а той, що свідчить про повноту духовну.
Запастися працелюбністю, терпінням і смиренням та й збирати зерна поміж бур’янами. Дивись і назбирається торбинка, щоб висіять свою стежечку. Та ще запастися горнятком сліз, щоб поливати посушливий ґрунт.
Дякую тобі, стежечко, що ти мене привела до Істини. Воля! Воля! Нарешті воля! Я розчинилася у світі і світ розчинився у мені. Повнота ― спокій ― свобода. А почалось усе ― з Любові!
Подякую тобі, стежечко, ― виполю бур’ян, щоб мали простір квіти проростати: моїй доні на віночок і синочкам на радість, бджілки нехай мед збирають у соти сердечні, щоб краплина до краплини множилася Любов, бо Вона понад усе.
Шумськ
4.11. 2009 р.
СЛОВО ПРО ЖИТТЯ
(думка)
Вона хотіла стати матір’ю. Завжди, завжди хотіла цього. Коли ще сама була дитиною – думала – без материнства життя втрачає сенс. Та хіба мало про що мріяла її білява голова, збунтована серцем. А воно, гой-гой, пристрасне й гаряче, не раз кидало цілу істоту у заверти життя. Але, пливучи по збуреній весною річці, не помічала духовних ран.
Справжні романтики завжди у русі. Зупинитися – значить роздивитися навкруги і побачити оточуючий світ, в якому безліч “світиків” мізерних (на перший погляд) й деформуватися у реаліста. А так, біжиш і світ мигтить перед очима, немов у швидкіснім авто. Тоді не страшно зовсім, але все-таки тривожно. А ну як світ тебе наздожене…
Це трапилось, і дуже швидко. Вона несла у собі мрію, що визріла немов зернятко, кинуте у ґрунт весняний. Тривожно… і радості нема… і навіть сонце іронічно гладить по щоці. Романтиці кінець… Романтиці кінець??? Романтиці кінець!!!
Мить зупинилась не від захоплення – від розпачу. У світі мрій куди просторіше й вільніше. А тут і тісно, і самотньо.
Сумніви, тяжкі думи обмотали голову, що слухає гарячого серця…
Материнство – сенс її життя. Вона тепер так не вважала. Мрія втілювалась у конкретний видимий образ і це стало причиною цькування “світиками” оточуючого світу. Вбити мрію… Вбити мрію!!! Вбити мрію??? Ні! Не змогла.
І сонце більше не гладило іронічно по щоці, а радість прийшла… згодом…
Шумськ
28.02.2007р.
(думка)
Слово…Злетіло…Поцілувало… Вдарило… Впало… Ти дав йому життя і пустив у свою долю. Воно росте так само, як новонароджена дитина, потребуючи уваги, тобто твоєї енергії. Позитивної чи негативної? Кожному своя. І от коли воно виростає… Та ти цього не помічаєш, бо заклопотаний покращенням своєї долі. Але і в тебе ,і в сусіда вона якась непривітна. І в друга, і в колеги, і в знайомого…
Всі стежечки, які вдається тобі охопити зором, втоптуються з трудом. А коли здогадуєшся обернутися і подивитися скільки і як ти пройшов, то нічого не бачиш, бо твоя стежка заросла дерням. Стає страшно. Тебе у минулому немає. А в майбутньому? Кидаєш погляд поперед себе – ще не втоптана твоя стежка на Кимось зораному полі. Думаєш… Думаєш… Нарешті думаєш. Треба навчитися обробляти це поле так, як обробив Господар, щоб стежка не заросла терном.
Слово… Нарешті шукаєш Слово… Нарешті обережно промовляєш Слово. Зважено. У цю мить задоволений. Спокійний. Щасливий.
Шумськ
10.08.2008рік
Немає коментарів:
Дописати коментар