Любов над усе

(п’єса  в ІІІ діях)

ДІЯ І

Замок князя Василька Волинського біля города Шумська. Осінь 1239.

Княжа світлиця. Біля вікна стоїть Олена, до неї підходить Василько.

Василько.	Сумуєш?
Олена.	( здригнувшись)У сумі я щаслива.
Василько.	Дивне щастя у тебе, Олено.
Олена.	Мені так не здається.
Василько.	За чим же ти сумуєш? Хіба тобі погано тут, де все твоє.
Олена.	(повертається до князя) Моє? Як дивно це звучить, бо тут моє хіба що сонце.
Василько.	Навіщо ти  так кажеш, щоб мені серце розірвати докором своїм? (падає перед нею навколішки).
Олена.	Схаменися, княже. Не дай Бог побачить хтось і княгині донесе (виходить).
Василько.	(Сам) Моя лебідко, ангеле мій світлий! Як тяжко стримувать себе в любові. Ти з кожним днем ростеш, квітуєш, яснішаєш у серці. І вже тобі замало серця, тому ти відбираєш розум.
Духівник.	(Заходить)Княже, чим розтривожив ти отак дитину.

  

Василько.	(Князь сідає на лаву)За матір’ю сумує та й усе.
Духівник.	Чому ж ти не відпустиш? Здається, Гремислава давно її у Краків зве.
Василько.	(Стривожено) А ти вже звідки знаєш? Чи не княгиня сповідалась?
Духівник.	Усім було би  краще й спокійніше, якби Олена до матері вернулась.
Василько.	Княжна вільна робити все, що заманеться.
Духівник.	Чомусь мені так не здається. Занадто, княже, ти до неї серцем прикипів. В твоїй душі зростає гріх.
Василько.	Неправда! Гріх солодкий, а моя любов пекуча. Її вогонь мене очищує від скверни. Та залишає тільки біль і муку...
Духівник.	Любов чи перелюбство? Чи ти не сплутав праведне із грішним? Любити ти повинен ту жону, що Бог тобі послав. Ти ж обіцявся вірність зберегти у храмі Божім.
Василько.	Хіба я знав тоді, що любов смертна... а може то була і не любов, а так – омана в серці?
Духівник.	Шукаєш виправдань собі, пресвітлий княже. А їх немає, тільки покаяння тебе спасе.
Василько.	Я би покаявся, але не знаю в чому вина моя. Я прихистив сирітку і вона для мене стала рідна. Але не так, як батькові дочка – бо я в ній бачу жінку.
Духівник.	Але ж княжна така ще юна...
Василько.	Вона для мене світлий ангел. Її не скривджу я ніколи (віддаляється на задній план).
Духівник.	Дай Бог, щоб так усе й було. Та я у цьому сумніваюсь, бо наче розмовляю із глухим, який і сам себе не чує (стишує голос). Якби Олену вмовити до матері поїхати у Краків. Вже стільки літ минуло, як Гремислава повновласно править на землях мужа свого вбитого. Ніщо вже не загрожує ні їй, ні дітям...
Василько.	(Підходить до духівника) То кажеш, отче, я не чую сам себе?.. То, може й так, ти правий. Сьогодні напишу у Краків – нехай княгиня в скорім часі свою дочку стрічає.
Духівник.	(Повеселішавши) А я з Оленою поговорю. Княжна зрадіє, певно, цій новині.
Василько.	Для мене гірше смерті дізнатися, що з радістю вона мене покине.
Духівник.	А ти ж казав: вона може робити, що заманеться їй. А так поводишся, немов княжна твоя рабиня(духівник виходить ).
Василько.	Хотів би я, щоби лишилась тут  вона як господиня.
Дубровка.	(Стоїть на порозі своєї кімнати, яка є сусідньою із світлицею, і чує останні слова Василя) Коли б скоріше мене Бог забрав, бо на землі для мене місця вже немає. І сил немає на життя, лиш дух у плоті не погас. Скоріше б вже... Нехай би князь був знов щасливий (задумується).
Василько.	(Побачив її) Чого ти встала? Тобі ж лежати треба. Чи може вийти ти у двір надумала? Як протягом пройме, то на ніч знов затрусить лихоманка.
Дубровка.	( Про себе) Скоріше би до смерті затрусила. (До Василя) Мені до сонця хочеться, до світла.
Василько.	Скажу нехай в комірчині твоїй віконниці відчинять.
Дубровка.	Мені самотньо там одній.
Василько.	То що ж мені сидіти коло тебе і слухати як стогнеш ти весь час? У мене ж справ державних чинемало.
Дубровка.	Слова твої – гостріші, аніж меч, -  штрикають в саме серце.
Василько.	Я не хотів...
Дубровка.	(Закриває руками вуха) Замовкни, я прошу тебе, мій князю. Я знаю, що ти цього не хотів, ти не навмисне... Любов померла ненароком – так собі було колись та щезло. Розлетілось, мов пожовкле листя, залишивши тільки спомин про тепло. Кого ж милує зів’яла квітка, коли в саду цвіте троянда.
Василько.	(Збентежено) До чого ти ведеш свою розмову? Тобі вже хтось дурниць наговорив?
Дубровка.	Я ще жива – ще можу відчувати. Хоч ти мене давно у серці поховав.
Василько.	Ти звинувачуєш мене несправедливо – нічого я  в житті для тебе не жалів.
Дубровка.	(З докором) Окрім любові!
Василько.	Коли ж було тебе любити? Як ти завжди у смутку, у журбі. І стіни навіть сумувать навчила. І лоно твоє висохло в журбі. А я хотів дитячий сміх почути, хотів я сина мати над усе.
Дубровка.	(Плачучи) Невже не маєш жалості у серці, що так мене доймаєш кожен раз. Чи ж я хотіла іншого, ніж ти. Та Бог мені не дав благословення, бо ти мене ніколи не любив.
Василько.	Мені набридло слухати тебе, Дубровко.
Дубровка.	Пробач мені, мій князю. Я не хотіла, щоб ти страждав.
Василько.	Але чомусь завжди виходить навпаки. Піду я краще замолювать гріхи(виходить).
Дубровка.	(Сама) Пішов... І знову я сама.
	Сама-самісінька, у всьому світі нема для мене рідної душі. У серці борються ненависть і любов. Олена ж на моїх очах росла. Я їй матір намагалась замінити. А що тепер ?..  Яку віддяку маю за турботи? Вона на мого мужа посягнула, вона дозволила йому себе любити... О Боже, що мені найшло. Хіба любов питає дозволу ?! Я хочу вмерти і хочу жити. (Задумується.В той час з’являється бояриня Марія )
Марія.	Матінко, княгиня світла, ти знову розтривожилась. І все то через неї. О клята, чужу сім’ю надумала розбити.
Дубровка.	Не смій клясти бідної дитини(сідає на лаву,яка стоїть поруч стола).
Марія.	Не буду, якщо ти цього не бажаєш. Та пам’ятай, що я заради тебе на все готова. Ти мені не просто господиня, ти тут уся моя родина.
Дубровка.	Лукаві і пусті твої слова. Залиш і ти мене, як інші.
Марія.	(Цілує Дубровці руки)  Ніколи не залишу. Я обіцяла твоїй матері, що буду берегти тебе до смерті... й служитиму тобі.
Дубровка.	(Іронічно) То вже не довго виконувать обіцянку тобі. Тому не упадай за мною так, а краще прислуговуй прийдешній господині.
Марія.	Твої слова мене лякають (приглядається до Дубровки). Ти зблідла так, мов день пісний, княгине. Ходім, я проведу тебе, приляжеш.
Дубровка.	Не маю сили навіть підвестися – хвороба допиває дні мої останні. Лиши мене і принеси води, Маріє – нехай я ще поніжуся на сонці ( Закриває очі.Схиляється на стіл.Танець дітей відображає її сон ).
Марія.	(Виходить на поварню і повертається з кухлем води. Побачила, що княгиня дрімає. Спиняється, не наважуючись її розбудити). Де сяде, там і спить. Зовсім безсила стала. Ніяк їй Бог здоров’я не пошле. Та ще якби не тая осоружна краківська княжна Олена – мозолить очі своєю пишнотою. І князя так до рук прибрала, що вже й не гляне на Дубровку, жону свою. Схотів, бач, молоду, здорову – усі вони такі, чоловіки.
Дубровка.	(Намагається пробудитись). Ти щось казала, Маріє?
Марія.	Та ні , нічого. Ось води тобі принесла (простягає кухоль).
Дубровка.	(П’є воду) Немає смаку ця вода. Хоч скільки випий – не втамуєш спраги.
Марія.	То може квасу забажалося княгині. Я збігаю швиденько й принесу.
Дубровка.	Хіба якого трунку принеси – то може він вгамує відчай передсмертний, вспокоїть серце!
Марія.	То вона в усьому вина і я її ненавиджу за це.
Дубровка.	(Криво посміхається) А я вже так стомилась, що навіть ненавидіти не можу. Перегоріло все до тла. Вона мені байдужа, як і решту світу. І що мені до того, кого любить князь буде після моєї смерті.
Марія.	Але...
Дубровка.	(Перебиває) Але я ще жива, а він вже іншу любить – оце мене й болить.
Марія.	Якщо померти хтось повинен, то краще хай помре вона.
Дубровка.	Княжна здорова й молода, як паросток весняний. Вона народить моєму мужу сина. А я ... хіба я можу ще щось відчувати? Безглуздя і самообман. Я тільки відчуваю жаль до себе. Все інше моє серце не тривожить.
Марія.	Нехай себе жаліють зайди, що на чужій біді мостяться поспати. Нехай їм ранку клятим не діждати.
	(Дубровка виходить, Марія  проводить її. Потім Марія повертається до світлиці).
Марія.	(Сама, хреститься) Господи, прости й помилуй. Ненависті в моєму серці так багато, що я сама себе боюсь. Невже настільки віддана я господині, що власну душу занапастить готова?! Не знаю. Та не можу бачити Олени, не можу навіть чути імені її. Але ж Дубровка зовсім не причому. Смерть дихає на неї зовсім близько. Причина криється в мені, ховається від розуму й розсудку у глибині душі...(Співає пісню про нещасну любов;додаток)
Василько.	(Перебиваючи Марію) Чого ти тут стоїш, Маріє? Може їй потрібне щось, а ти покинула її.
Марія.	Вона заснула – я їй не потрібна. Але як князь бажає, я геть піду з його очей (збирається йти).
Василько.	(Незважаючи на неї) Як спить княгиня, то ти розпорядись обідом. Щоб все було готово, коли прийду сюди я знову. Державні справи ждуть мене(виходить).
Марія.	(Сама) Усьому дам я лад, пресвітлий князю. Не можу тільки почуття свої впокорить. Невладна я над своїм серцем. Хоча і знаю – не буть тобі моїм ніколи. Яка ж різниця: Дубровка чи Олена. Та скільки їх би не було – лиш я  назавжди лишусь поруч (зітхає). Схожу в поварню розпорядитися святошними їствами й питвом найкращим. Сьогодні свято в замку – обід останній в честь княжни Олени  (з рукава дістає маленьку пляшечку з трунком. Виходить)
	(заходить Олена і духівник)
Духівник.	То ж зранку можеш вирушати.
Олена.	Ні, ні! Я більше ні часинки не затримаюсь. І поки князь клопочеться у справах, я мушу виїхать із замку.
Духівник.	То хоч би із Дубровкою ти попрощалась.
Олена	Ти сам від мене поклонися їй. Я ж швидше хочу матір обійняти, побачитись із братом і сестрою. Не можу більше чекати навіть миті.
Духівник.	Так швидко ти зібралась?
Олена.	А що мені збирати? Немає тут мого нічого.
Духівник.	То хоч би пообідала.
Олена.	Спинюсь в дорозі. А тепер прощай (цілує руку Духівникові. Виходить. Духівник за нею).
	(Чути тупіт коней і скрип візка. В світлицю заходить Марія зі служницею. В служниці в руках підноси з хлібом. В Марії- келихи. Все це вони розставляють на столі. Служниця виходить).
Марія.	(Прислухається, чи ніхто не йде, підходить до того місця,де за столом  має сидіти Олена) І саме зараз є нагода задумане довести до кінця ( бере келих тремтячими руками і капає в нього трунок з пляшечки). Нехай цей трунок стане  медом і до небуття запаморочить тебе солодким сном. Мені ненависна ти уже тим, що вибрана Васильком. На твоєму місці маю бути я (ховає пляшечку, бере глек і наливає в келих вино).
	(Заходить князь)
Василько.	Маріє, коли поїхала вона?
Марія.	(Дивиться перелякано на князя, не розуміючи, що він має на увазі) Хто, мій князю? Не знаю я про що говориш.
Василько.	Княжна поїхала у Краків і навіть попрощатись не схотіла. Отак віддячила за ласку і тепло.
Марія.	(Збентежено і водночас  радісно)  Як? Поїхала? Я навіть і не чула. Напевно на поварні клопотала якраз. (Про себе) Дякую, Господи. Когось із нас оберігає доля. Олена врятувалася від смерті, але я щасливіша, бо врятувала душу від гріха.
Василько.	Як вона могла, невдячна! І кажеш, навіть із княгинею не попрощалась? Чи тільки так зі мною повелася?  Дай випити мені, Маріє (простягає руку через стіл, щоб взяти келих Олени).
Марія.	(Перелякано хапає келих перша) Це не твій келих, княже.
Василько.	Яка різниця. Я хочу пити.
Марія.	Тоді подам тобі я княжий келих.
Василько.	(Підозріло підступає   до неї) Не треба... Я хочу з цього випити, віддай (простягає руку).
Марія.	(Точиться назад і притискає келих до грудей) Ні, княже, не віддам.
Василько.	Не розумію я тебе, Маріє. Що в келиху? (дивиться на місце, де він стояв) То значить для Олени келих ти наповнила.
Марія.	Ні, ні, вона ж поїхала. Ти сам казав (точиться назад).
Василько.	Що в келих налила, питаю?
Марія.	Вино.
Василько.	То дай його сюди (Марія не віддає). Ти помутилась розумом чи як?
Марія.	Я просто з нього пригубила.
Василько.	То випий до кінця.
	(Марія вагається, але коли князь підступає, раптово перехиляє келих і випиває вино з трунком. Потім Марія падає  нежива. В очах Василя жах. Він мовчки дивиться на бояриню, потім відступає від неї).
Василько.	Тепер я вірю, Господи, - що діється, то все на краще. Схиляюсь перед силою Твоєю і віддаюся Твоїй волі.

ДІЯ ІІ

Краківський замок Вавель.Зала.Зима

До Олени підходить Гремислава

Гремислава.	Сумуєш, дитино?
Олена.	(Повертається до матері, намагається посміхатись) Чого мені сумувати? Поряд своєї родини я щаслива (цілує руку Гремислави).
Гремислава.	(Благословляє її) Не треба кривити душею. Я відчуваю твій далекий погляд. Ти не щаслива тут, Олено.
Олена.	Проникливість твоя така глибока, що я не смію приховать від тебе правду. Сама себе не розумію. Я так тягнулася сюди, немов до сонця. А Краків видався сумним і сірим. Чому, скажи, матусю, не відчуваю спокою в душі? Чому мені тривожно і за кого – уся родина ж тут моя, усі живі й здорові. А серце мучиться, не хоче битись рівно.
Гремислава.	У цьому бачу я вину свою. Повернення з Волині надовго затягнулось. Ти виросла без мене, без материнського тепла. Ти звикла до життя у Погорині. Тепер для тебе я чужа, чужа для тебе й батькова земля. Ти погоринка, доню, більше, аніж я, хоч там не народилась.
Олена.	У Погорині сумувала за тобою, мамо, а тут за Погориною сумую.  Невже приречена я сумувати вічно?
Гремислава.	Не бійся, доню, минеться все: і смуток, і тривога. І звикнеш ти до іншого життя.
Олена.	Хотіла б я , щоб сталось це скоріше.
Гремислава.	То спершу вибери собі заняття до душі. Так зможеш згаяти тривожні дні, а там, дивись – розвидниться в душі. Ти станеш радісна й щаслива(обіймає Олену).
Олена.	Коли ти обіймаєш мене, мамо, мені здається, що маленька я, мов пташеня безпере. Але безпечно й затишно мені, бо сильна я твоєю силою.
Гремислава.	(Пестить Олену) Моя маленька дівчинко, для мене завжди ти залишишся такою. (Заходить Болеслав, бачить Гремиславу та Олену)
Болеслав.	(Удавано ревниво) Ви ненатішитесь ніяк, немов усе життя не бачились.
Олена.	(Грайливо) Майже.
Гремислава.	А ти хіба не скучив за сестрою?
Болеслав.	Я ж князь – мені не гоже чутливість надміру виявлять.
Гремислава.	(Сміється) Ти  заспокоїв мене, князю. Бо  я вже думала, що син мій черстве серце має.
Олена.	(Підходить і вклоняється Болеславу)З дозволу князя я хотіла б піти.
Болеслав.	(Збентежено) Тобі не треба, Олено, питати мого дозволу – ти ж у себе вдома і вільна робити все, що заманеться.
Олена.	Тоді я хотіла б Святу Книгу почитати.
Болеслав.	Ти знаєш латину?
Олена.	А чого б мені її не знати?
Гремислава.	Василько Волинський книжником славиться. Він і навчив твою сестру латини.
Болеслав.	То певно ти і руську знаєш?
Олена.	Так, аякже.
Гремислава.	От і знайшлось заняття для тебе, Олено. Будеш Болеслава вчить руського письма (в дверях з’являється слуга, тримає в руках грамоту. Гремислава побачила його). І просто зараз можеш починати (проводить дітей до дверей, потім звертається до слуги ). Ну що ти там приніс? Давай сюди скоріше.
Слуга.	Грамота з Волині. (Слуга подає грамоту Гремиславі і  виходиьі. Княгиня читає)
Гремислава.	(До себе) Оленина тривога не даремною була – Дубровка упокоїлась (хреститься). Не знаю, як княжні сказать – вона в найважчу пору їй матір замінила. Аби тужить не стала гірше, я приховаю звістку прикру цю (виходить).
Болеслав.	(Заходить веселий, розглядається) А де ж княгиня-мати? Думав, що застану тут її.
Гремислава.	(З’являється з глибини кімнати ) Мене шукаєш, князю?
Болеслав.	Хотів з тобою про Олену говорити.
Гремислава.	Слухаю тебе.
Болеслав.	Я знаю, як із Генріхом налагодить стосунки.
Гремислава.	(З цікавістю) Невже ти подорослішав нарешті, що став цікавитися справами держави?
Болеслав.	Я знаю, що до величі твоєї мені не дорости і в сорок літ. І я благаю Господа, щоб дав тобі здоров’я прожити в мудрості твоїй ще довго. Такі правителі як ти, що справедливість мають в серці непідкупну, шановані і підданими й ворогами, то благодать велика на землі. А я лиш син великої княгині.
Гремислава.	Не варто красномовити переді мною. Лиши співцям їх справу. Ти ж князь. Наступник Краківський, а не лише мій син. Тому висловлюйся коротше і ясніше.
Болеслав.	Сестру Олену віддамо за Генріха. Породичаємось і покладемо край усій незлагоді між нашими князівствами.
Гремислава.	(Розсердившись) В тобі таки немає серця, княже. Невже не любиш ти сестри, що легко так у руки ворога віддать готовий.
Болеслав.	Я ж не в полон її даю, а за жону в  родину княжу.
Гремислава.	Не запитавши її волі?
Болеслав.	Я думаю про вигоду князівства.
Гремислава.	А чи подумав ти про почуття сестри?
Болеслав.	Але ж, мамо.
Гремислава.	Іди з очей моїх, зухвальцю.
	(Болеслав виходить)
Гремислава.	(Підходить до дверей і гукає до слуги) Поклич графиню Лексю.
	(Гремислава сідає на лаву біля каміна, намагається зігріти руки. До зали заходить Лекся. Підходить до Гремислави)
Гремислава.	Ніяк зігрітися не можу.
Лекся.	Воно й не дивно – зима така холодна і сира.
	(Гремислава показує Лексі рукою, щоб та сіла навпроти)
Гремислава.	Ще одна зима без нього й щоразу холодніша.
Лекся.	Ти знову за своє, княгине. Напевно, більш немає в світі жінки, яка б так довго сумувать могла за вбитим мужем.
Гремислава.	Що ж мені робити, коли без нього я до нині жити не навчилась. Та я тебе покликати звеліла не для того, щоб згадувать минуле. Скажи, не помічала ти в похресниці своїй Олені дивного чого.
Лекся.	(Подумавши) Вона сумує...
Гремислава.	(Нервово) Це я й без тебе бачу. Проте мені здається, що справжньої причини свого суму вона нам не виказує.
Лекся.	Чого б княгині не спитати її саму.
Гремислава.	Боюсь, дочка мені довіритись не схоче до кінця. Якась вона налякана.
Лекся.	Я думаю, що це минеться.
Гремислава.	Хотілося би вірити... Але ти все ж приглянь за нею. Я хочу знати, що її так мучить.
Лекся.	Добре, княгине (встає і вклоняється).
Гремислава.	(Теж встає) Я мала ще  до тебе одну справу (рушає йти), але про це пізніше, а зараз час молитви (чути дзвони). Ходім до храму (обидві виходять). (В залу заходить Олена з хворобливим виглядом. В руках у неї Псалтир)
Олена.	Яка ж ти, мамо, добра і ласкава, що так перейнялась моїм стражданням. Та краще буде нам обом, коли ніколи ти не дізнаєшся правди. Я хочу, щоб любила ти мене. Тому не викрию перед тобою своїх гріховних почуттів (витирає сльози). За що мені така страшенна мука, що за обставин інших зоветься благодать. Люблю я, Господи, чужого мужа і через це повинна я страждать. Бог свідок. Що я цього не хотіла. Від нього я втекла, щоб бути якнайдалі. Але від себе втекти я не змогла. Навчи мене, Небесний Отче, вимолить, позбутися гріха(співає пісню;додаток. Потім схиляється над книгою, згодом дрімає )
	(Звечоріло. Заходять Лекся і Гремислава, з ними слуга, який несе смолоскип)
Гремислава.	От бачиш, Лексе, не даремно я тривожусь. Олена навіть на молитву не прийшла.
Лекся.	Її немає і в світлиці(світло падає на Олену).
Олена.	Я тут просиділа весь вечір, не здужала до храму йти. (Гремислава приглядається до Олени)
Гремислава.	Єзус, Маріє! Ти наче знята із хреста.
Лекся.	(Торкається лоба Олени) Вона уся горить.
Гремислава.	(До слуги) Візьми княжну, Янусе, і віднеси в світлицю.
Олена.	Не лякайся, мамо. Над книгою я просто задрімала.
Гремислава.	(Кладе книгу збоку) Ти захворіла, бідолашна.
Олена.	У замку холодно і вогко, а я мабуть вже звикла до тепла (показує рукою слузі, щоб відійшов). Не треба, я сама (встає і йде, Гремислава та Лекся підтримують її під руки).
Гремислава.	(до слуги) Щоб лікаря знайшов негайно. (Наступив ранок. Посвітлішало. Гремислава сидить, опершись на стіл, спішно заходить Лекся)
Гремислава.	Ну як вона, графине?
Лекся.	Заснула врешті.
Гремислава.	Навіщо ти саму її лишила?
Лекся.	З нею лікар твій, княгине.
Гремислава.	Ще одна така ніч і я сама ослабну.
Лекся.	Тобі повинна щось сказати я.
Гремислава.	Чого ж мовчиш ? Кажи.
Лекся.	Княжна в гарячці кликала...
Гремислава.	(З цікавістю) Кого?
Лекся.	Василька.
Гремислава.	То он яка морока: дочка моя Василька полюбила. Ніколи не подумала б такого. Василько вже не молодий…
Лекся.	Жонатий.
Гремислава.	Ні, вдівець. (Лекся з подивом дивиться на Гремиславу) Мені з Волині грамота прийшла від брата. Дубровка упокоїлась.
Лекся.	Олена знає?
Гремислава.	(Заперечно хитає головою) Я  ще не сказала.
Лекся.	А може варто знати їй?
Гремислава.	(Різко) Ні! Не смій! Василькові дочки я не віддам.
Лекся.	(Здивовано) На все твоя князівська воля, Гремиславо. Але мені похресницю так жаль – любов спалить їй серце.
Гремислава.	Ти мене дратуєш, Лексе. Сказала – за Василька не віддам дочки. Вони з Данилом землі відібрали в мого брата, а я повинна  ще й дочку віддати їм?
Лекся.	Я розумію гнів твій, Гремиславо. Але ж Василь тебе в найважчі дні підтримав і Олену прихистив.
Гремислава.	То значить він тепер на неї більше має право, аніж мати. Не буде так.
Лекся.	Ти хочеш покарати Василя, але тоді покараною буде і Олена
Гремислава.	Вона ще зовсім молода – налюбиться.
Лекся.	Пробач мені, княгине, зухвалі речі. Але згадай себе в її роки. Єдине – тобі більше пощастило, ніж Олені, тому що в батька твого державна вигода співпала і з твоєю волею. А як же буть Олені?
Гремислава.	(Спокійніше) Напевно просто я злякалась знову втратити дочку (зітхає)?! Нехай раніше вона зведеться й окріпне трохи... А зараз залиш мене одну.
Лекся.	З дозволу княгині (вклоняється і виходить).
Гремислава.	(Задумується, потім бере грамоту і перечитує) Дубровка упокоїлась. Василько в жалобі за жоною (жвавіше). Чого це я тривожусь передчасно. Хто зна, чи любить він Олену (ховає грамоту)?
Лекся	(Заходить стривожена) Княгине, гінець з Волині знов прибув.
Гремислава.	Чого він хоче?
Лекся	Він грамоту княжній привіз.
Гремислава.	(Збуджено) Де вона ?
Лекся.	Уже в Олени.
Гремислава.	Хто посмів...
Лекся.	Накажеш привести його?
Гремислава.	Я хочу знать, від кого грамота і що в ній. (Заходить Олена з протилежного боку)
Олена.	Ось грамота, княгине (простягає Гремиславі. Княгинявагається, потім бере і читає).
Гремислава.	Дубровка? Як? Не може бути? (Ніби опам’ятовується ) Що маю думати про це, Олено? Дубровка пише, що Василько за тобою гине.
Олена.	І я за ним.
Гремислава.	Вона тебе благає повернутися. Зробить його щасливим. Це схоже на передсмертний заповіт?
Олена.	Вона давно хворіє.
Гремислава.	Але ж як ти сміла чужого мужа полюбить?
Олена.	Я не навмисно.
Гремислава.	Не вистачало ще навмисного гріха (зітхає).
	Іди в свою комірчину, бо ти ще зовсім квола. А я подумаю, що  з тобою робити.
Олена.	Я рада, що так все сталось – тягар неначе із душі зняла.
Гремислава.	Чому ж раніше не сказала?
Олена.	Боялась твого гніву – хоч розуміла, що не винна я ні в чому.
Гремислава.	Страх руйнує нас.
Олена.	Напевно, бо тепер мені полегшало. Ти знаєш усю правду. Я люблю Василька і він... Але не варто більше говорить про це. Він не повинен знати, що і я його люблю.
Гремислава.	Як жаль мені тебе, дитино.
Олена.	А мені Дубровку жаль. Вона так любить мужа, що навіть просить мене повернутися  на Погорину. Але... Як  можу я вкорочувать і так короткі її дні. Я хочу, щоб вона померла в спокої. Тому благаю, княгине, зроби як Болеслав   просив – віддай мене за Генріхового сина.
Гремислава.	(Збентежено) Опам’ятайсь, Олено! Ти його навіть не знаєш і готова отак просто зав’язати собі світ?
Олена.	Якщо не Василько, то мені все одно хто. Нехай від цього шлюбу буде користь хоч би моїм рідним.
Гремислава.	Це  не ти  говориш, а твій розпач. Іди, приляж і відпочинь – ми потім поговоримо про це. (Олена і Лекся виходять)
Гремислава.	(Сама) Вершити чиюсь долю важко. Тим більше долю власної дочки(сідає, дістає першу грамоту). Дубровка пише, що Василь марніє без Олени... Як може покійниця писати (звіряє дати обох грамот). Та ні, все правильно. Ця грамота написана раніше і просто десь затрималась в дорозі. Гінця потрібно допитати, чого так довго грамоту возив? (Зітхає) (Заходить Лекся)
Лекся.	Княгине.
Гремислава.	Чого тобі?
Лекся.	Там посланець від Генріха.
Гремислава.	(Зривається) То що за день – якесь суцільне божевілля! Подумати спокійно не дадуть.
Лекся.	Вигнати накажеш?
Гремислава.	(Вагається) Отче Небесний! Дай мені мудрості, проясни мій розум, розвій вагання.
Лекся.	(Злякано) Невже ти думаєш, княгине, що Генріх за Оленою послав? (Гремислава хитає головою)
Лекся.	Не допусти цього!
Гремислава.	Олена сама просилась...
Лекся .	(Рішуче) Нехай покараною буду гнівом я княгині, але Олені правду розкажу.
Гремислава.	Яку ще правду?
Лекся.	Вона ж не знає, що Дубровка мертва.
Гремислава.	Ще час для цього не настав. Біжи раніше дізнайся у посланця, що Генріхові треба. Якщо надумав сватати Олену, скажи: вона вернулася на Погорину.
	ДІЯ ІІІ Погорина. Замок Василька Волинського. Весняна пора
Василько.	(Сидить в світлиці за столом і п’є  вино) Яке животіє наше, Господи! Земні турботи забирають сили. Людина тягне свої жили й не бачить просвітку у заздрощах до ближніх. Плотське над духовним верховодить і бажанням спалює серця.    Але коли лишається на самоті людина, коли немає спертися об кого, куди рукою б не простяг – нема нікого, порожньо – стає так страшно, розпачливо, тривога підступає, стискає груди...    Я лишився сам…
Дворовий.	(Заходить до світлиці)  Там, бачиться, до князя духівник.
Василько.	Скажи, що князь прийнять його не може – державними клопочеться він справами (випиває чарку).
	(Дворовий виходить, але на порозі світлиці зустрічається з духівником; дає йому можливість пройти, відступаючи осторонь, а потім вже залишає світлицю)
Духівник.	(Зайшовши до світлиці) Які то справи в тебе, княже, безкінечні?
Василько.	Кажи, чого прийшов?
Духівник.	Який вже день тебе чекаю в храмі – от і нарешті сам прийшов.
Василько.	Поки нема мені про що з тобою говорити.
Духівник.	Невже ти думаєш, що краще заливатися вином у смутку?
Василько.	Про що мені з тобою говорити. Ти все сказав, як ще жива була моя Дубровка.
Духівник.	Тепер ти став її своєю називати... Невже для того мусила вона померти?!
Василько.	Якби вона мене по-справжньому любила, то жила б і досі. А так – вона мене покинула і я тепер лишився сам.
Духівник.	Не може князь лишитись сам, бо з ним його дружина[1]
Василько.	Дружина в мене славна: боярство й гридні – відважні й вірні вояки. Лише на них покластися я можу в найтяжчому бою, але для серця й дому мені потрібна господиня.
Духівник.	Не в княжій волі звоювати смерть – на це лиш Боже провидіння. Своє земне життя відмучила Дубровка – нехай же спочиває в мирі. А нам, живим, треба продовжити свій шлях до Бога.
Василько.	Про це все, отче, я вже думав сам, та все ж мені не стало легше.
Духівник.	Віра похитнулася в тобі, мій княже, інакше б ти радів життю. Проси у Господа!
Василько.	Якби я знав, чого просити, то я б просив. А так, не розпізнаю свого болю, не віднайду початку, ні кінця.   Лишився без любові я. Жона, яка любила, вже померла. Княжна, що полюбив я – чужинцю віддалась.   Хіба людина може без любові радіть життю.
Духівник.	Якщо тверда у серці твоїм віра, то не згорить у нім любов. Тому що Бог і є Любов.
Василько.	Які величні слова твої, думки премудрі – ти влив мені бальзам на душу.
Дворовий.	(З’являється на порозі світлиці) Дозволь, княже.
Василько.	Чого тобі?
Дворовий.	(Заходить до світлиці, тримаючи в руках грамоту) Тут грамоту[2] гінець привіз від брата твого.
Василько.	Від Данила? Давай сюди. (Дворовий підходить до Василя і передає йому грамоту, потім виходить)
Духівник.	Буду чекати тебе в храмі, якщо захочеш слова Божого почути.
	(Духівник виходить. Василь читає грамоту, уривками вголос.)
Василько.	“Я знаю як розважити твій сум – добув  для тебе книг, мій брате” (у Василя загоряються очі; далі говорить сам до себе).То й справді добрий подарунок. Але... (Знову читає вголос) “Та ще хотів тебе обняти й повідати свої думки...    Таку для тебе видивився  я княжну пишненьку, що з нею  тільки й народжувать наслідників престолу” (останні рядки Василь читає іронічно; далі говорить сам до себе). Ніхто мені Олени не замінить, ангела мого ясного.    Так любо називать її своєю. (Випиває вино, потім рішуче, навіть зухвало) Я розіб’ю всіх ляхів і заберу її – вона моєю буть повинна. (Починає одягатись, бере меч; виходить. Потім чути голос Василя із-за сцени) Сідлай коня, Іване, князь збирається в дорогу. (Із-за сцени доноситься гамір,  що символізує гармидер  на дворі замку;потімі до світлиці заходить Василь, за ним Духівник)
Духівник.	Що ти надумав, княже?
Василько.	Це моя справа і ти не можеш перечити мені.
Духівник.	Борони Боже! Я лиш хочу застерегти тебе!
Василько.	Від чого? Тепер нема мені гріха любить Олену. Я хочу, щоб вона була моєю.
Духівник.	(Намагається вгамувати князя) Так, так. Це добре, княже. Але не треба вириватися в дорогу на ніч. Чому б тобі не дочекатися світанку. І після утренньої я сам тебе благословлю у добру путь.
Василько.	(Думає, міряючи кроками світлицю, сідає на лаву)   Ти знаєш, отче, сам собі дивуюсь. Здавалося б уже давно статечний муж, а так би й наробив дурниць.
Духівник.	Це буває, княже, коли людина думає, що може сама, без Бога, гори розвернуть.   Проси у Господа Святого – і він тобі подасть: і день новий, і нову радість (хрестить князя і виходить).
	(Сутеніє)
Василько.	(Лишившися сам) Просити в Господа. Якби я знав, що зможу без любові жити, я би просив для свого серця мудрості й поміркування.   Я князь, а наказать своїм думкам не можу (хитає головою). Вони зі мною бавляться в терпіння. Свою жону я не любив. Ну, може, як сестру і тільки... Жалів її. А вона – не знаю... Здається, вона мене любила – тому й померла. Господи! Що кажу я ? Не знаю. Ні ! Вона так тяжко хворувала... Вини моєї в тім нема... Я нещасніший за неї – їй уже добре з Богом – а я ще досі мучуся виною, що іншу жінку полюбив. Напевно в Господа я попрошу прощення - хто ж милосердніший за нього. Перед його лицем я не лукавлю, я щирий в сповіді своїй і почуття в моєму серці щирі. Нехай Бог судить мою душу по закону (встає, хреститься, йде в гридницю на спочинок).
	(Ледь починає світати. На вулиці чути тупіт коней. Через світлицю пробігає дворовий. Він прямує до гридниці. Повертається назад до світлиці з Василем)
Василько.	Від Данила! Чого його так рано принесло?
Дворовий.	Він каже, що князь послав його важливу вістку передати. До ранку ніяк він не хотів чекати.
Василько.	(Одягаючись на ходу) Ну! Яку ще звістку?
Дворовий.	Що князь Данило твою Олену від ляхів відбиває.
Василько.	Як? Як ти сказав? Мою Олену... від ляхів (збуджено)! Дружину підіймай негайно (вибігає). (На дворі знову чути гамір, що означає збір і від’їзд дружини. По часі, коли вже добре розвиднилось, до світлиці заходить Духівник. На зустріч йому виходить дворовий збоку поварні)
Духівник.	Таки не стримався до ранку князь, поїхав, навіть не помолився Богу.
Дворовий.	Князь це зробив не з власної волі – гінця Данило відрядив до нас.
Духівник.	А що там сталося такого?
Дворовий.	Олена їхала до дядька свого.
Духівник.	Так, так, я зрозумів, верталась до Василька. Слава Богу! І що там сталось?
Дворовий.	Уже на стражниці самій догнали ляхи їх. Та гридні наші одразу в бій вступили з ними. Данило ж виїхав Олену зустрічать. І, як то кажуть, в самий раз попав. Та й вістку князю нашому послав про ті події. А князя в замку втримать – далеко марнії надії.
Духівник.	Он як воно все обернулось – на краще це...
Дворовий.	А хто тих ляхів надіслав, то я не знаю.
Духівник.	(Ніби сам до себе)  Хто їх послав?.. Це Генріх – ображений зухвальством Гремислави. Вона йому дочку не віддала.
Дворовий.	Бачиться княгиня мудра жінка. (Чути знову гамір на дворі, але веселий. До світлиці заходить князь Василь, відкривши двері ногою, на руках  несе Олену)
Василько.	(Побачивши духівника, весело) То за тобою й посилать не треба, отче.
Духівник.	Про все вже знаю, княже. (В цей час дворовий виходить із світлиці на поварню)
Василько.	(Садовить Олену на лаву) Тоді вдягай свої святкові ризи і наготуй усе потрібне для вінчання. (До Олени) Чи так, моя лебідко?
Олена.	Так, мій князю. Я перед Богом хочу присягнутись тобі в любові.
Духівник.	Нарешті дочекалася наша церква свята. Не буду гаятись, піду (виходить).
Василько.	(До Олени) Ти справді хочеш обвінчатися зі мною?
Олена.	Так.
Василько.	А я подумав грішним ділом, що ти вже іншому заприсягла.
Олена.	Я лиш покинувши тебе, прислухалась до свого серця, воно мене благало повернутись. Повір мені, я мучилась так само, як і ти. Та врешті зрозуміла, що більший гріх святу любов у серці погасити. (До світлиці заходить Данило)
Данило.	Ну що, брате, хіба тобі я не писав про пишну наречену. (Василь встає, йде назустріч Данилу, брати обнімаються)
Василько.	Дякую, брате.
Данило.	(Окинувши оком світлицю)  Я думав, тут вже стіл вгинається від меду.
Василько.	Святе причастя спершу з молодою хочу взяти (підводить Олену до Данила, вона йому вклоняється).
Данило.	А таки пишна молода – подивишся й про мед забудеш. (Олена з Василем за руки виходять на авансцену; дружка і боярин виносять вінці і кладуть на голови молодих; Данило запалює свічки і подає Василю та Олені. Духівник читає з Біблії обітницю, молодята повторюють за ним; духівник оголошує їх мужем і жоною. Василь і Олена цілуються; решта акторів підходять до них і всі вклоняються. Під час цієї дії звучить пісня про Шумськ;додаток).

                                                                                                 Рівне- Шумськ 2002

                                 

---

[1] Дружина - військо

[2] Грамота – в сучасному розумінні лист, письмове повідомлення.