Літературна студія «Блакитна троянда»
Літературні проекти


Поезія - країна мого серця

(Засідання поетичного салону)

До цього свята потрібно ретельно підготуватися. Сценарій свята компонувався на основі віршів, які підібрали учні 9-А класу з доповненнями та корекцією вчителя. Виготовити запрошення для кожного класу і вручити його заздалегідь. При тому оголосити випереджувальне завдання: підготувати від класу учня або групу учнів, які виразно прочитають поезію на теми «Кохання», «Краса» або «Весна». Поезія будь-якого автора, в оригіналі чи в перекладі, або ж власна поезія.  Також учні кожного класу повинні назвати кількість гостей, які відвідають засідання поетичного салону. Це потрібно тому, щоб естетично оформити залу.

Оформлення зали. У глибині  сцени ─  символ поезії ─ розкрита книга. Це можуть бути скріплені два дерев’яні каркаси у формі прямокутників. А зверху на них накинута прозора, або просто тонка тканина, форма якої буде імітувати сторінки книги. Зала заповнена столами, за якими будуть сидіти гості. Для класу- організатора два таких самих столи повинні стояти по обидва боки біля сцени. Розмістити  столи так, щоб усім добре було видно інших гостей, а головне ─ виступи. Столи накриті скатертинами. На них стоять свічки у підсвічниках. З огляду на оформлення зали свічками, потрібно подбати про техніку безпеки. Стільці для усіх учасників «засідання» також прекрашені тканиною (тому й потрібно знати кількість гостей). На кожному столі лежить програмка з усіма номерами свята та виконавцями.

Свято починається із музичного номера та епіграфа, яким служить наступний діалог Максима Рильського та вірш Ліни Костенко. Читці стоять на сцені.

Композиція на кселофоні або іншому інтрументі

Максим Рильський 

Перший голос:

У часи космічної ракети,

Кібернетики та інших див

За облавок викиньте, поети,

Допотопних ваших солов'їв!

Геть жбурніть симфонії та мрії,

Як ганчірку кидають за тин!

Хто мотор полагодити вміє,

Вартий більше, ніж знавець картин!

Другий голос:

Ця сперечка виникла не вчора,

Може, у печерній ще добі,

Але буть додатком до мотора

Для людини мало, далебі!

Як же так убого ви живете,

Чом так занепали ви, скажіть,

Щоб у дні космічної ракети

Солов'я не в силі зрозуміть?

Галина Маніва

Яка щемлива пісня солов’я…

Яка щемлива пісня солов’я

У серці механічної потвори!

Напівпрозорі терції бринять,

Немов сумління стишені докори.

Яка щемлива пісня солов’я ─

Така слабка й така непереможна,

І лине з нею теж душа моя

Туди, туди, де тілу буть не можна.

І сірих рук оголений бетон,

І сірих днів заучена банальність ─

Усе це тільки неприємний сон,

А пісня, пісня солов’я ─ реальність.

Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать…

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмось.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія ─ це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Вчитель (стоїть біля сцени збоку)

Марія Квітнева

Поезіє!..

Поезіє! Стою перед порогом Твойого Храму.

Дай мені сили увійти в дивосвіт Твоїх володінь

і розпочати свій шлях піснею, щоб люди на

землі почули голос моєї душі. Осіни мене

глибинною мудрістю, щоб кожна пісня була

світлосяйною, як Сонце в безмежному небі.

Почуй мене, всевладна… Благослови мене,

Царице Краси… Дай неопалимі крила,

щоб осягнути високості Неба. Візьми

серце і душу мою під Свій материнський покров,

бо в цьому світі для мене немає іншого покликання,

як слугувати Тобі. О, Мати безсмертних пісень!

Ти покликала мене волею Господа нашого… О, Поезіє!

 Танець «Натхнення»

 

Весна. Природа. Краса

Вчитель (стоїть біля сцени збоку)

Степан Бабій (уривок)

Над Вілією

Диптих пробудження

………………………..

Пий чисту воду співу солов’ного,

Зозулиного раннього кування,

Яка весна стоїть над Україною ─

Весна любові і пора кохання.

Микола Вінграновський

Боюсь поворухнутись… тишина…

Боюсь поворухнутись… тишина.

Я ще не знав такої легкості й свободи:

Чи то весни колиска запашна

Мене гойднула в чисті небозводи?

Чи може хто з благословенним словом

До мене стиха в душу нахиливсь?

Не знаю хто… не бачу… озовись!

У мене все на відповідь готово!

Нема нікого… тиха тишина…

Гойдається колиска запашна,

Течуть небес зелені й тихі води.

Думки не виказані стали за порогом,

Рости, моя розбуджена тривого.

Я ще не знав такої легкості й тривоги!

Вчитель (стоїть біля сцени збоку)

Мацуо Басьо (хоку, переклад із япон. Миколи Лукаша)

Чи весна прийшла,

чи старий минувся рік?

Святоблива ніч!

Афанасій Фет (переклад із рос. Максима Рильського)

Шепіт... Ніжний звук зітхання...

Шепіт... Ніжний звук зітхання.

Солов'їний спів...

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

Ночі блиск... Тремтіння тіней...

Тіні без кінця...

Ненастанні, дивні зміни

Милого лиця...

 

У хмаринках ─ пурпур рози.

Відблиск янтаря...

І цілунків пал, і сльози,

І зоря, зоря!

Олександр Блок (переклад із рос. П. Перебийноса)

Вітер далекий навіяв…

 Вітер далекий навіяв

 Пісні весняної тон,

 Десь на осонні надії

 Небо сяйнуло між крон.

 Плив у блакиті незримій

 Привид близької весни.

 Плакали сніжні низини,

 Линули зоряні сни.

 Щемно, як сльози на віях,

 Плакали струни в мені.

 Вітер далекий навіяв

 Співи твої голосні.

Олександр Блок (уривок, переклад із рос. Григорія Качура)

Весно, весно, без меж і без краю…

Весно, весно, без меж і без краю ─

Владо мрій, що без краю зроста!

О життя! Пізнаю і приймаю!

Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Вас приймаю, недолі погрози,

Ласко долі, ─ вітання й тобі!

В зачаклованім царстві, де сльози,

В тайні сміху ─ не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі

І світання в фіранках вікна, ─

Все приймаю, аби тільки очі

Дратувала, сп'яняла весна!

……………………………..

Вчитель

Ще й сьогодні чоловіки й жінки замінюють Красу Гидотою.

Але є й такі, що бачили справжнє обличчя Краси і пізнають її, попри одяг. Є й такі, що пізнають обличчя Гидоти, і навіть вбрання не ховає її перед їхніми очима. (Бруно Ферреро)

Шарль Бодлер (переклад із франц. Дмитра Павличка)

Гімн красі

Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні

В твоєму погляді ─ покора і вина,

Безумні злочини й діяння благородні;

Захмелюєш серця, подібно до вина.

В твоєму погляді ─ і присмерк, і світання,

Як вечір грозовий, приносиш аромат.

Німим стає герой з твого причарування,

I сміливішає дитина во сто крат.

Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,

Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм;

I, розсіваючи біду чи безпечалля,

У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,

Злочинство, ревністъ, жах ─ то наче золоті

Коштовності, твої чарівливі брелоки,

Що витанцьовують на твому животі.

Коханець зморений, що пригортає милу,

Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,

Нагадує того, хто сам свою могилу

Вкриває ласками у свій вмирущий час.

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,

Потворно вибредна, страхітлива й свята,

Як до безмежностей, що я про них не знаю,

Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,

Зробила легшим ти, а всесвіт ─ менш гидким!

 

Вчитель

Марґот Осборн (переклад із англ. Ольги Івасюк)

Краса стара

Краса стара. На небі місяць

Мільйони літ вже над землею сяє,

І в дощових сльозах твоє обличчя

Таке ж, як, може, було в Менелая.

Краса стара; й червневі ночі

Уже не раз бриніли аж до рання.

Усе було, усе старе, як світ,

І юні тільки ми разом з коханням.

Про кохання

Дмитро Кривенко (філософ)

Гімн коханню

О, Кохання ─ пристрасте моя й насолодо…

найбільша потребо… найтісніша взаємність…

мій найглибший інтим…

моя романтика і краса… мої крила…

сенс мойого життя…

Ти викликаєш найглибший мій потяг…

розквіт усіх моїх здібностей…

даєш незбагненну радість… надихаєш мене на

Велике й Величне ─

Самопожертву, Творчість, Героїзм…

Будиш в мені Гідність і Честь… спрагу до волі…

Даруєш могутні сили… енергію життя і дії…

Ведеш мене до Розвитку… Досконалості… Ідеалу…

Опромінюєш мій погляд… уласкавлюєш мій дотик…

Робиш мене творцем нового Життя.

Піднімаєш до безсмертя… продовжуєш мій рід.

Ведеш до глибин Пізнання й Переживання

всього людського Буття.

Ти навчаєш мене Терпінню Любові

Стражданню Прощенню.

Зміцнюєш мою Волю Цілісність Дух.

Моє життя з Тобою ─ ціле море Багатства.

Я не відаю з Тобою Самотності Закинутості

Непотрібності.

То будь же навік моєю Зіркою моєю Мрією

моєю Принцесою!!!

Василь Симоненко

Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,

 І я її зустріти не зумів.

 Вона до мене випливла з туману

 Моїх юнацьких несміливих снів.

 Вона прийшла, заквітчана і мила,

 І руки лагідно до мене простягла,

 І так чарівно кликала й манила,

 Такою ніжною і доброю була.

 І я не чув, як жайвір в небі тане,

 Кого остерігає з висоти...

 Прийшла любов непрохана й неждана –

 Ну як мені за нею не піти?

Вчитель

Моє серденько, моя спрагонько, моя доленько, моя правдонько, моя ти  прірвонько, моя спеконько, чистий квіте мій, рутонько і спокутонько ─  
моє кохання. (Із твору Наталки Мотюх)

Любов виникає з любові, і коли хочу, аби мене любили, сама перша люблю…(За Г. Сковородою)

Леся Українка

Коли дивлюсь глибоко в любі очі…

I

Коли дивлюсь глибоко в любі очі, 

в душі цвітуть якісь квітки урочі, 

в душі квітки і зорі золотії, 

а на устах слова, але не тії, 

усе не ті, що мріються мені, 

коли вночі лежу я у півсні. 

Либонь, тих слів немає в жодній мові, 

та цілий світ живе у кожнім слові, 

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, 

та вголос слів тих вимовить не вмію…

II

Якби мені достати струн живих, 

якби той хист мені, щоб грать на них, 

потужну пісню я б на струнах грала, 

нехай би скарби всі вона зібрала, 

ті скарби, що лежать в душі на дні, 

ті скарби, що й для мене таємні, 

та мріється, що так вони коштовні, 

як ті слова, що вголос невимовні.

III

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала 

і малювала б щирим самоцвітом, 

отак, як сонечко пречисте літом, 

домовили б пророчистії руки, 

чого домовить не здолали гуки. 

І знав би ти, що є в душі моїй… 

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй… 

І те, що в ній цвіте весною таємною, 

либонь, умре, загине враз зо мною.

Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю…

Очима ти сказав мені: люблю.

 Душа складала свій тяжкий екзамен.

 Мов тихий дзвін гірського кришталю,

 несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

 Гукала тиша рупором вокзальним.

 Багато слів написано пером.

 Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

 Не раз хитнула доля терезами.

 Слова як сонце сходили в мені.

 Несказане лишилось несказанним.

Ліна Костенко

В  пустелі  сизих  вечорів

В  пустелі  сизих  вечорів,

в  полях  безмежних  проти  неба

о,  скільки  слів

і  скільки  снів

мені  наснилося  про  тебе!

Не  знаю,  хто  ти,

де  живеш,

кого  милуєш  і  голубиш.

А  знаю  ─  ти  чекаєш  теж,

тривожно  вгадуєш  і  любиш.

І  я  прийду  в  життя  твоє.

Тебе,  незнаного,  впізнаю,

як  син  вигнанця  впізнає

прикмети  батьківського  краю.

Я  ради  цього  ладна  жить.

Всі  інші  хай  проходять  мимо,

аби  в  повторах  не  згубить

одне,

        своє,

неповториме.

Нехай  це ─  витвір  самоти,

нехай  це ─  вигадка  й  омана!

Моєму  серцю  снишся  ти,

як  морю  сняться  урагани.

Пісня  «Моє сонце» сл. О. Ходюк, муз. О. Бортник 

1. В травах заблукало моє сонце,

Сходить десь воно в чужім краю.

Не голубить сну мого віконце,

Припрохає ніч в печаль мою.

Приспів:

Чи моє те серце, - що в полоні?

Чи моя та радість, - що думки?

Чи мої ті сльози, що солоні?

Чи мої ті очі, - що зірки?

2. Відчиню я навстіж свою душу –

Хай заходить щастя у мій дім,

Бо я довго жити в ньому мушу,

Мудрість та Любов плекати в нім.

3. І як розцвітатимуть на полі

По одній волошки голубі,

Піду розпитати в свої долі:

Чи моє те щастя, що в Тобі?

Теорія українського кохання

Вчитель

Існує теорія українського кохання. Вона виросла із філософії Г. Сковороди, П. Юркевича. Вона виплекана у творчості Т. Шевченка, Лесі Українки … вона закладена і збережена у глибиннах народної творчості. Не даремно в українській мові на означення поняття любові існує два слова: кохання і любов.

Кохання ─ це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям  і пристрастям; любов ─ взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім ─ отримати щось для свого духовного життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості…

Кохання ─ це таємниця, а любов ─ це ключ від неї. Як правило кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.

Ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов і не втратити кохання.(За книгою Миколи Томенка «Теорія українського кохання»)

Леся Українка

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…

(під звуки фортеп’яно)

 Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

 Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

 Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

 Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

 Візьми мене з собою.

 Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

 Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

 І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Листи про кохання

Вчитель

Вірші, адресовані людям, ─ найщиріші листи у світі.

Найвідоміші листи про кохання написані в ХІХ столітті. В австрійській літературі ─ це «Лист незнайомої» Стефана Цвейга. В російській, звичайно ж, листи із роману О. Пушкіна «Євгеній Онєгін». Вони написані в різних часопросторах, Нею і Ним, але скільки у нас спільного, коли ми говоримо про кохання…

По обидва боки авансцени стоять «журнальні» столики, за якими сидять: з одного боку ─ Тетяна, з іншого ─ Євгеній. Вони пишуть листи одне одному. В руках ─  пера. Звучить легенька фортеп’на музика, під яку вони читають по черзі свої листи  уривками.

Письмо Татьяны Онегину 

Я к вам пишу – чего же боле?

Что я могу еще сказать?

Теперь, я знаю, в вашей воле

Меня презреньем наказать.

Но вы, к моей несчастной доле

Хоть каплю жалости храня,

Вы не оставите меня.

Письмо Онегина Татьяне  

Предвижу все: вас оскорбит

Печальной тайны объясненье.

Какое горькое презренье

Ваш гордый взгляд изобразит!

Чего хочу? с какою целью

Открою душу вам свою?

Какому злобному веселью,

Быть может, повод подаю!

Письмо Татьяны Онегину 

Сначала я молчать хотела;

Поверьте: моего стыда

Вы не узнали б никогда,

Когда б надежду я имела

Хоть редко, хоть в неделю раз

В деревне нашей видеть вас,

Чтоб только слышать ваши речи,

Вам слово молвить, и потом

Все думать, думать об одном

И день и ночь до новой встречи.

Но, говорят, вы нелюдим;

В глуши, в деревне всё вам скучно,

А мы... ничем мы не блестим,

Хоть вам и рады простодушно.

Письмо Онегина Татьяне  

Случайно вас когда-то встретя,

В вас искру нежности заметя,

Я ей поверить не посмел:

Привычке милой не дал ходу;

Свою постылую свободу

Я потерять не захотел.

Еще одно нас разлучило...

Несчастной жертвой Ленский пал...

Письмо Татьяны Онегину 

Зачем вы посетили нас?

В глуши забытого селенья

Я никогда не знала б вас,

Не знала б горького мученья.

Души неопытной волненья

Смирив со временем (как знать?),

По сердцу я нашла бы друга,

Была бы верная супруга

И добродетельная мать.

Письмо Онегина Татьяне  

Ото всего, что сердцу мило,

Тогда я сердце оторвал;

Чужой для всех, ничем не связан,

Я думал: вольность и покой

Замена счастью. Боже мой!

Как я ошибся, как наказан.

Письмо Татьяны Онегину 

Другой!.. Нет, никому на свете

Не отдала бы сердца я!

То в вышнем суждено совете...

То воля неба: я твоя;

Письмо Онегина Татьяне  

Нет, поминутно видеть вас,

Повсюду следовать за вами,

Улыбку уст, движенье глаз

Ловить влюбленными глазами,

Внимать вам долго, понимать

Душой все ваше совершенство,

Пред вами в муках замирать,

Бледнеть и гаснуть... вот блаженство!

И я лишен того: для вас

Тащусь повсюду наудачу;

Мне дорог день, мне дорог час:

А я в напрасной скуке трачу

Судьбой отсчитанные дни.

И так уж тягостны они.

Письмо Татьяны Онегину 

Вся жизнь моя была залогом

Свиданья верного с тобой;

Я знаю, ты мне послан Богом,

До гроба ты хранитель мой...

Письмо Онегина Татьяне  

Я знаю: век уж мой измерен;

Но чтоб продлилась жизнь моя,

Я утром должен быть уверен,

Что с вами днем увижусь я...

Письмо Татьяны Онегину 

Ты в сновиденьях мне являлся,

Незримый, ты мне был уж мил,

Твой чудный взгляд меня томил,

В душе твой голос раздавался

Давно... нет, это был не сон!

Ты чуть вошел, я вмиг узнала,

Вся обомлела, заплыла

И в мыслях молвила: вот он!

Письмо Онегина Татьяне  

Боюсь: в мольбе моей смиренной

Увидит ваш суровый взор

Затеи хитрости презренной —

И слышу гневный ваш укор.

Когда б вы знали, как ужасно

Томиться жаждою любви,

Пылать — и разумом всечасно

Смирять волнение в крови;

Письмо Татьяны Онегину 

Не правда ль? Я тебя слыхала:

Ты говорил со мной в тиши,

Когда я бедным помогала

Или молитвой услаждала

Тоску волнуемой души?

И в это самое мгновенье

Не ты ли, милое виденье,

В прозрачной темноте мелькнул,

Проникнул тихо к изголовью?

Не ты ль, с отрадой и любовью,

Слова надежды мне шепнул?

Кто ты, мой ангел ли хранитель,

Или коварный искуситель:

Мои сомненья разреши.

Быть может, это все пустое,

Обман неопытной души!

И суждено совсем иное...

Письмо Онегина Татьяне  

Желать обнять у вас колени

И, зарыдав, у ваших ног

Излить мольбы, признанья, пени,

Все, все, что выразить бы мог,

А между тем притворным хладом

Вооружать и речь и взор,

Вести спокойный разговор,

Глядеть на вас веселым взглядом!..

Письмо Татьяны Онегину 

Но так и быть! Судьбу мою

Отныне я тебе вручаю,

Перед тобою слезы лью,

Твоей защиты умоляю...

Вообрази: я здесь одна,

Никто меня не понимает,

Рассудок мой изнемогает,

И молча гибнуть я должна.

Я жду тебя: единым взором

Надежды сердца оживи

Иль сон тяжелый перерви,

Увы, заслуженный укором!

Кончаю! Страшно перечесть...

Стыдом и страхом замираю...

Но мне порукой ваша честь,

И смело ей себя вверяю...

Письмо Онегина Татьяне  

Но так и быть: я сам себе

Противиться не в силах боле;

Все решено: я в вашей воле

И предаюсь моей судьбе.

Євгеній підходить до Тетяни і стає на одне коліно перед нею Вона подає йому руру. Обоє встають і кланяються.

Ромео і Джульєтта сучасні

Вчитель

Любити ─ бачити людину такою, якою її задумав Бог і не здійснили батьки. (Зі щоденника російської поетеси Марини Цвєтаєвої)

Олена Ходюк 

Розмова

─  (піднесено) Тебе я знаю вже давно,

Але побачив тільки вчора.

                    

─ (з іронією) Учора сонце лиш зійшло,

Тому не дивно, що учора.

─ (піднесено) Воно з очей твоїх сіяє

І гріє душу мою й серце.

─ (з іронією) Як? Горить воно й палає?

Я принесу води відерце.

─ (піднесено) Кохання сповнює, любов ─

Не загасити цього жару.

─ (недовірливо) Невже в тобі живе любов?

Невже не буде більш «удару»?

Не будеш смикать за косу

І відбирати мої речі?

─ (піднесено) Тобі я квіти принесу!

Тобі віддам свої я речі.

─ (здивовано) Я геть нічого не збагну…

Невже мені усе це сниться?..

Це ти, Ромео, в моїм саду?

─ (піднесено) Це я, Джульєтто! Тобі не сниться…

Вчитель

Омар Хайям (рубаї)

Молода і чиста, безгріховна любов.

Лиш одне в цьому світі духовне ─ любов.

Хто не знає любові, не палає любов’ю,

Той мертвий, бо життя, безумовно, ─ любов.

Ромео і Джульєтта класичні

Вільям Шекспір

Ромео і Джульєтта (уривок)

( під звуки фортеп’яно )

Ромео: сміється з шраму той, хто ран не мав.

(Вгорі, край вікна з’являється Джульєтта.)

Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульєтта – ясне сонце!

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом

Блиск заздрісного місяця убий!

На руку ось схилилась край віконця,

Притиснувши долоню до щоки…

Якби мені за рукавичку бути

І доторкатись до щоки її!

Джульєтта: о лишенько!

Ромео: вона заговорила…

Джульєтта: Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни своє ім’я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні,

І більше я не буду Капулетті.

Ромео: (вбік)

Послухать – чи відповісти відразу?

Джульєтта: лише твоє ім’я – мій ворог лютий;

А ти - це ти, а зовсім не Монтеккі…

Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть

Лице і плечі, ноги, груди, руки

Або якусь частину тіла іншу?

О, вибери собі нове ім’я!

Та що ім’я? Назви хоч як троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий!

Хоч як назви Ромео – він Ромео.

Найвища досконалість все ж при ньому.

Хоч би він був і зовсім безіменний…

О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!

Ромео:

Назви мене коханим, і умить

Я вдруге охрещусь і більш ніколи

Не буду зватися Ромео.

Джульєтта: хто ти,

Що притаївшись під серпанком ночі,

Мою підслухав таїну сердечну?

Ромео: яким ім’ям назвать себе – не знаю.

Своє ім’я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже воно – твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно

Написане стояло на папері!

Джульєтта: мій слух не похопив ще й сотні слів

Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?

Ромео: о ні, свята, знай: що не те й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульєтта: як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий він і неприступний.

Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео: кохання принесло мене на крилах,

І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає,-

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульєтта: вони тебе уб’ють, коли побачать.

Ромео: в очах твоїх страшніша небезпека,

Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно –

 й мені ненависть їхня не страшна.

Джульєтта: о, не хотіла б я нізащо в світі,

Щоб тут вони побачили тебе!..

Ромео: своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти, - нехай знаходять…

Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

Джульєтта: хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео: моя любов! Вона мене навчила,

Дала мені пораду, я ж за те

Позичив їй очей. Я не моряк,

Та будь від мене ти хоч як далеко,

Як щонайдальший берег океану,

Я б зважився такий здобути скарб!

Джульєтта: моє лице ховає маска ночі,

Але на нім пала дівочий стид,

Що ти в цю ніч мої слова підслухав.

Хотіла б я пристойність зберегти,

Від слів своїх відмовитись хотіла б,

Хотіла б я… та годі прикидатись!

Пробач мені, мій любий, і не думай,

Що мій порив палкий – це легковажність;

Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео: клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев…

Джульєтта: о, не клянися місяцем зрадливм,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб не змінилася твоя любов.

Ромео: то чим я поклянусь?

Джульєтта: не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою – 

Душі моєї чарівним кумиром,-

І я повірю.

Ромео: серця почуттям…

Джульєтта: ні, не клянись! Хоч ти – єдина радість,

Та не на радість змовини нічні…

Добраніч! Хай у тебе переллється

Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Ромео: без нагороди так мене й покинеш?

Джульєтта: якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео: повинна ти мені в коханні присягти.

Джульєтта: я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати.

Ромео: забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульєтта: щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая,

Як море, дна немає і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається,

А їм немає меж…

(Мамка кличе за сценою)

Джульєтта: у домі гамір!

Прощай, мій любий!.. Няню, я іду!

Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий.

Хвилину почекай, я повернусь.

(Виходить)

Ромео: о, ніч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер… А що, як все це сон?

Такий солодкий сон, що я боюсь – 

Він не обернеться ніколи в дійсність.

Пісня «История любви» 

Как, с чего начать

Мою историю чтоб вновь не повторять

Слова знакомые, чтоб людям дать понять:

Рассказ мой истина, мне нечего скрывать.

С чего начать?

Как вам объяснить,

Что иногда живется так, как хочешь жить,

Что иногда бывает так, как должно быть,

Как объяснить вам, что такое "полюбить"?

Как объяснить?

Без слов и фраз, к которым слух привык,

Любовь у нас  ─  не то, что у других.

И мой рассказ взят не из книг. История любви,

В ней за строкой строка пусть сберегут

И сохранят в веках тепло твоей руки

В моих руках!

Началась давно

Моя история, но знаю я одно:

пусть дни уходят безвозвратно, все равно

Я каждый день и час, что жить мне суждено,

Люблю тебя!

Я автор

Вчитель

Юність безкорислива в помислах і почуттях, тому вона найглибше розуміє і відчуває правду. (Генріх Гейне)

Кохання – це також правда. У правдиво закоханому серці пробуджується сонце, пробуджується поезія.

Іванюк Тетяна (9-А клас)

Про що пишу я ─ знає тільки ніч…

Про що пишу я ─ знає тільки ніч,

Безмежна, ноезора ніч,

Двоколірна, але така чудова.

Без диму, без тривоги й сліз,

Не допоможе навіть колискова.

Навіщо ці пусті слова? 

Чому кажу їх знову й знову?

Я не забула... Ні... ті мрії,

Коли сказала собі так: іди.

О Господи! Я вже не можу 

Від цього фальшу та брехні,

Ніщо не змінить цей мерзенний морок.

Ти не спотворив мою душу за цей період нашого життя,

Тепер немає ─ ти і я!

Погасла свічка нашого буття,

Нарешті скинула страшні кайдани.

Не хочу більш нічого, навіть так...

Тепер я незалежна, я без тебе!

Це вже не статус, ну а сенс життя!

Вчитель

Всі ми любимо так само, як розуміємо світ. Історія кохання кожної людини ─ точний відбиток із історії його ставлення до світу взагалі. (За Федором Сологубом)

Кохати  кого-небудь  безумовно  ─  значить не надавати значення тому, хто це, і що  робить! Виходить, безумовне  кохання ─ те  ж саме, що й байдужість. Кохати потрібно обумовлено, тоді, коли обранець кращий з того, яким тільки може бути. (За твором Річарда Баха «Єдине»)

Рождественский Роберт

- Отдать тебе любовь?

- Отдай!

- Она в грязи...

- Отдай в грязи!..

- Я погадать хочу...

- Гадай.

- Еще хочу спросить...

- Спроси!..

- Допустим, постучусь...

- Впущу!

- Допустим, позову...

- Пойду!

- А если там беда?

- В беду!

- А если обману?

- Прощу!

- "Спой!"- прикажу тебе..

- Спою!

- Запри для друга дверь...

- Запру!

- Скажу тебе: убей!..

- Убью!

- Скажу тебе: умри!..

- Умру!

- А если захлебнусь?

- Спасу!

- А если будет боль?

- Стерплю!

- А если вдруг - стена?

- Снесу!

- А если - узел?

- Разрублю!

- А если сто узлов?

- И сто!..

- Любовь тебе отдать?

- Любовь!..

- Не будет этого!

- За что?!

- За то, что

не люблю рабов.

Вірші про кохання із сайту

Вчитель

Всі в цьому світі із людей

Пісню кохання щоразу повторюють. (Сергій Єсенін)

Якщо ви не погоджуєтеся із Сергієм Єсеніним, то раджу вам знайти в Інтернеті поезії сучасників про кохання. Ви побачите тисячі віршів. Це беззаперечний аргумент, що кохання, як і поезія, вічне.

З Інтернету

Коли зустрінемось з тобою?..

Коли зустрінемось з тобою?

ЦІ М

ЯЗХМ

ЦВЩЩ

Вірш про кохання № 5876   розмістив Sersh

Зустріч

Зустрілись вперше ми з тобою,

На перехресті  всіх шляхів,

Ти ішла красивою ходою,

І почерк  твій  я полюбив,

Підійшовши, ніжно посміхнулась,

Взаємно теж я відповів,

А серце моє  ще сильніш забилось,

Бо любов свою зустрів!

Вірш про кохання № 5856   розмістив Олесь Сонний

Дякую за все...

...

Дякую за все...

Я знаю,

Все в житті швидко минає.

Радість, туга, сум, кохання,

Час, пригоди, біль, зізнання.

Все це відчуття прекрасні.

В серці ноти,

Дуже важко,

Цей шалений стук і стук,

Я торкаюсь твоїх рук...

А вустам насправді важко

Щось сказати тобі в слух.

Ноти серця,

Дивні ноти,

Не лягають на папір,

Грають лиш для тебе

В мені німу пісню...

"Рух, думки, слова, прощання,

Біль від відчуття кохання"

Вчитель

Хіба буває нещаслива любов?..

Хіба найскорботніша в світі музика не дає щастя? (Іван Бунін)

Кость Москалець

Вона

Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато,

 Вип’єте – холодного вина.

 Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: "життя прекрасне".

 Так, життя – прекрасне, а вона...

 А вона, а вона сидітиме сумна,

 Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.

 Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь

 Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

 Так у світі повелося, я люблю її волосся,

 Я люблю її тонкі вуста.

 Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося

 По русифікованих містах.

 Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,

 Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.

 Моя дівчинко печальна, моя доле золота,

 Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста.

 Так у світі повелося, я люблю її волосся,

 Я люблю її тонкі вуста.

 Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося

 По русифікованих містах.

 Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,

 Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.

 Моя дівчинко печальна, моя доле золота,

 Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста. (3)

 Романс і кохання

Вчитель

Любов ─ єдиний скарб, який після поділу збільшується! (Бруно Ферреро)

Борис Пастернак

Зимняя ночь

(під музику до цього романсу)

Мело, мело по всей земле

Во все пределы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела,

Как летом роем мошкара

Летит на пламя,

Слетались хлопья со двора

К оконной раме.

Метель лепила на стекле

Кружки и стрелы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На озаренный потолок

Ложились тени,

Скрещенья рук, скрещенья ног,

Судьбы скрещенья.

И падали два башмачка

Со стуком на пол.

И воск слезами с ночника

На платье капал.

И все терялось в снежной мгле

Седой и белой.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

 

На свечку дуло из угла,

И жар соблазна

Вздымал, как ангел, два крыла

Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела.      

Вчитель

Одне кохання краще музики, але й кохання ─ мелодія. (О. Пушкін) 

     Ліна Костенко

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов’ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними

Очи черные

(слова: Евгений Гребенка – автор музыки неизвестен)

Очи черные, очи страстные!

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас я в недобрый час!

Ох, недаром вы глубины темней!

Вижу траур в вас по душе моей,

Вижу пламя в вас я победное:

Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,

Утешительна мне судьба моя:

Все, что лучшего в жизни бог дал нам,

В жертву отдал я огневым глазам!

Вчитель

Богдан Бастюк

Навіщо все? ─  Ця втома на плечі,

Ці клопоти? ─ і спірка розпочата.

А поряд мерзнуть яблука вночі,

Аби до ранку прожили зернята…

Якщо хтось поруч тебе страждає, плач разом із ним. Якщо хтось радіє, радій разом із ним. Любов ─ дивиться й бачить, чує й вислуховує.

Любити ─  це брати участь усім своїм єством у радості чи горі ближнього. Той, хто любить, відкриває в собі безмежні можливості розради й співчуття. Ми ─  ангели тільки з одним крилом. Отже, ми можемо літати тільки тоді, коли когось обіймаємо. (Бруно Ферреро)

Ліна Костенко

Вечірнє сонце, дякую за день!..

(Стихальська Яніна)

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Вчитель

Поезія ─ це стан душі, який народжує нові образи. На них потім одягають слова, щоб можна було бачити, чути, доторкнутися думкою.

Існує цілий світ поезії. В ньому вирує життя. І буде вирувати доти, доки жива поезія і люди, що нанизують її перла на струни людського серця.

На засіданні поетичного салону  ми хочемо надати слово нашим гостям. Гадаємо, що кожен класний колектив з повагою поставився до прохання підготувати для виразного читання поезію на одну із запропонованих тем: «Кохання», «Краса» або «Весна». Поезію будь-якого автора, в оригіналі чи в перекладі, або ж власний вірш. Адже нас зібрала сьогодні любов до поетичного слова. «Ну, що б здавалося слова… А серце б’ється, ожива, як їх почує. Знать од Бога голос той і ті слова». (Т. Шевченко)

Проект здійснили:

вчитель світової літератури,

класний керівник 9-А класу

Ходюк О. С. та учні 9-А класу

2012 рік