Україна виростає з героїв — «правдивих майстрів життя»

У темні часи добре видно світлих людей.

Еріх Марія Ремарк

Сучасній незалежній Україні 23 роки. І за весь цей період, коли більше, коли менше, велися розмови про те, що потрібно створити національну ідею. Говорили, говорили, кидаючись то в один бік, то в інший, а ворог не спав. Ворог методично і системно створював хаос в головах українців. І найбільше спекуляцій та маніпуляцій відбувалося навколо ідеї повернення до «совка». Що так вабить в минуле? Одна жіночка пояснила, що тоді вона була молода, здорова, отримувала заробітну плату, а тепер — пенсію. І своїм дітям, як казку розказували, навіювали любов до свого минулого. Насправді у цьому проглядається вічна проблема поколінь, батьків і дітей, яку ще Тургенів піднімав у своїх художніх творах. І в народі збереглася приказка: «От колись було». Складовою цієї нав’язливої ідеї став Ленін, ідол більшовизму, пам’ятники для поклоніння якому ставили в кожному населеному пункті. Коли почалася друга хвиля ленінопаду у 2014 році, то я була дуже здивована, що їх так багато в Україні. Але нарешті час для прозріння настав. Нещодавно у Слов’янську люди зауважили, що в тих містах, де демонтували Леніна, стало спокійніше, немає провокацій, сепаратиських настроїв. Тому взялися за очищення і своєї території. 

Поступово людям відкриється уся правда про криваві режими московської імперії. Адже існують і зовсім інші спогади, інших людей, які за правдолюбство, за громадянську позицію були позбавлені і втіх молодості, і здоров’я, і навіть життя. Відкриваються незаперечні факти, які так любили приховувати або перекручувати в усі епохи московські борці за «руский мір». А їм підігрували українські пристосованці. Юдині діти надавали ворогу велику допомогу, існуючи в статусі п’ятої колони. 

Олена Теліга, українська письменниці та політичний діяч початку ХХ століття, таких людей називала «партачами життя», «що перешкоджають на шляху до творення» «повного життя нації і людини», «що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність». «Це ж вони є ті, «що все дивились і мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло...»

«Партачі життя – це ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси». 

Читаючи Олену Телігу, переконуєшся, що людська натура не змінюється разом зі зміною епох. І на початку ХХІ століття знову стає актуальним питання: чому багатьом людям невистачає громадянської відваги зберегти героями звойовану, Богом подаровану душу нації? Невже тобі, Людино, не хочеться свободи?! 

Відвага – «то є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням». «То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестуючи, боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш». «Шляхетність прощати чужим коштом не гідна правдивої людини». «Тому необхідно будити в людині звичайну цивільну відвагу, адже без цього не може вирости і втілитись будь-яка ідея». Адже «... лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісності, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв».

І не потрібно вигадувати ніякої національної ідеї, тому що вона є суттю кожного «правдивого майстра життя». Просто треба створювати умови для пробудження. Хіба не революція Гідності, яка об’єднала звичайних людей навколо спільної ідеї змінити країну, відкрила в них духовно непереможних героїв. А почалося все із звичайної відваги, з вияву свідомої громадянської позиції, яка, на моє переконання, є обов’язковим складником особистості. Ці люди почали творити справді нову душу нації. Вони по смерті стали світлом, яке ми не маємо права загасити. 

Щодня на Сході країни гинуть герої і горішнього світла стає більше. А ті, що залишаються, повинні «хоч одну свічку запалити», щоб відступила темрява на землі. Україна виростає з героїв, із справжніх майстрів життя. 

Такою була Олена Теліга, яка свідомо пішла на смерть заради нації. «Мене попередили про небезпеку, благали залишити Київ. Але як я, керівник проводу ОУН, голова Спілки письменників, могла вчинити інакше. На мене чекали люди. Я не могла втекти, бо хтось би міг сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця». Її вбили німці разом з багатьма іншими українцями та євреями в Бабиному Яру. Вона зробила свій вибір і стала вільною назавжди.

Такою є Надія Савченко. Перебуваючи безвинно ув’язненою в росії, вона застосувала єдину доступну для неї зброю — силу волі. Українська льотчиця 15 грудня почала голодування в знак протесту. У листі, який дівчина передала через адвоката, пише: «…хочу вас заспокоїти: слабкою я ніколи не була і не буду! Силу духу мою не зламати… не живе людина, яка народилася вільною, а не рабом, в неволі! Не живе, особливо, якщо вона невинна!... Голодувати я прийняла рішення самостійно… Дала слово: «До повернення мене в Україну чи до останнього дня життя в Росії», і назад його не візьму. Інакше чого тоді будуть вартувати мої слова?!». Адвокат Надії Савченко закликав 26 січня, в день відкриття сесії ПАРЄ, по всьому світу вийти на акцію в підтримку полонянки.

Хочу в ракурсі цього дискурсу згадати слова із Біблії: «Я не творив своїх людей рабами. То ж не ставайте рабами одні одних».